Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари ГюгоЧитать онлайн книгу.
а з цього випливало, що всі жінки, тобто більшість у тій юрбі, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти кардинала шиканням за те, що він трохи запізнився, якщо цей кардинал – чоловік вродливий і так вишукано носить свою пурпурову мантію.
Отож кардинал увійшов, привітав присутніх тією успадкованою від своїх шляхетних предків усмішкою, з якою сильні світу цього стрічають юрбу, і повільно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крісла, думаючи, здавалося, про щось зовсім інше. Кортеж із єпископів і абатів – його, як сказали б тепер, генеральний штаб – увійшов за ним на поміст, і це викликало ще дужчий галас і цікавість юрби. Кожен старався показати, назвати, дати іншому зрозуміти, що знає хоч одного з прибульців: той, якщо йому пам’ять не зраджує, – Алоде, єпископа Марсельського, той – першого каноніка абатства Сен-Дені, а той – абата з Сен-Жермен-де-Пре, Роберта де Лепінаса, цього розпусного брата однієї з коханок Людовіка XI; при цьому виникало чимало непорозумінь, спалахували суперечки. А школярі знай собі лихословили. Це був їхній день, їхнє свято блазнів, їхні сатурналії – щорічна оргія писарчуків та школярської братії. Всяка непристойність того дня була освячена законом. До того ж серед натовпу були такі меткі і язикаті жінки, як Сімона Чотири-Фунти, Агнеса Тріска, Робіна Цапонога. Як же відмовити собі в приємності полихословити, побогохулити в такий день у порядній компанії церковників і гулящих дівчат? І вони не відмовляли собі в цьому: серед безугавного гамору лунали всякі богохульства, лайки і непристойні дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнуздані писарчуки і школярі, язики яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний святий Людовік! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав собі жертву з новоприбулих духовних осіб – чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вітряка, то він як брат архідиякона зухвало напався на пурпурову мантію і, нахабно втупившись у кардинала, співав на все горло:
– Сарра repleta mero![20]
Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, що невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст: то було посольство Фландрії.
Кардинал не був далекоглядним політиком, не надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяснішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції і як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградника Шальо, і гадки не маючи,
Ряса, просякнута вином! (Латин.)