Енн з Острова. Люси Мод МонтгомериЧитать онлайн книгу.

      – процитував Гілберт.

      – Вони роблять наші мрії гарнішими, чи не так, Енн?

      – Думаю, якби на мене найшов великий смуток, я б шукала втіху серед сосен, – замріяно сказала Енн.

      – Сподіваюся, на тебе ніколи не найде великий смуток, Енн, – сказав Гілберт, який просто не міг поєднати поняття смутку з енергійним, веселим створінням поряд нього, не розуміючи, що ті, хто витає на найвищій висоті може також зануритися на найглибші глибини, і що натури, які найбільше радіють, також найбільше страждають.

      – Але колись таке все одно станеться, – міркувала Енн. – Зараз життя для мене як келих слави. Але в ньому має бути й крапля гіркоти – в кожному келиху вона є. І одного дня я скуштую своєї. Сподіваюся, я буду сильна й відважна, коли це станеться. Пам’ятаєш, отець Девіс сказав минулої неділі, що смуток, який нам посилає Бог, несе в собі також втіху й силу, а той смуток, що ми самі на себе накликаємо через свою дурість чи злість, винести найважче? Але не можна в такий день говорити про смуток. Це день для радості й життя.

      – Якби міг, я б відгородив твоє життя від всього, крім щастя й задоволення, Енн, – сказав Гілберт тоном, який провіщав «небезпечну зону».

      – І це було б дуже немудро, швидко відповіла Енн. – Я переконана, що жодне життя не може як слід розвиватися без смутку та випробувань – хоча таке може сказати тільки людина, в якої зараз в житті все добре. Ходімо – всі інші вже чекають нас у павільйоні.

      Вони всі разом сіли в маленькому павільйоні, щоб спостерігати осінній захід полум’яного сонця на багряно-золотому небі. Зліва від них розкинувся Кінґспорт, дахи та шпилі якого була загорнені в пелену лілового диму. Справа лежала гавань, зафарбована призахідним сонцем в рожеві та мідні відтінки. Перед ними мерехтіла вода, гладенька, як шовк, срібно-сіра, а десь вдалині виднівся острів Вільяма, який наче бульдог охороняв місто. Сигнальний вогонь маяка миготів крізь туман, як зловісна зірка, і десь далеко на горизонті йому відповідав інший.

      – Ви бачили коли-небудь таке могутнє на вигляд місце? – спитала Філіпа. – Мене не сильно вабить острів Вільяма, але навіть якби я хотіла його завоювати, то б не змогла. Подивіться на вартового на вершечку форту, відразу біля прапора. Хіба він не виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок роману?

      – До речі, про романи, – сказала Прісцилла, – ми шукали верес – але, звісно ж, не знайшли. Вже, його пора вже минула.

      – Верес! – вигукнула Енн. – Верес же не росте в Америці, хіба ні?

      – Є всього два місця на континенті, де він росте, – сказала Філ, – одне – просто тут, у парку, а інше десь в Новій Шотландії, забула, де саме. Відомий шотландський полк, «Чорна сторожа», стояв тут табором рік, і коли чоловіки навесні витрушували солому зі своїх ліжок, зерно впало й проросло.

      – Ой, як гарно! – сказала зачарована Енн.

      – Давайте підемо додому по Споффорд-Авеню, – запропонував Гілберт. – Подивимося, де живе аристократія. Споффорд-Авеню найкраща вулиця з житловими будинками в Кінґспорті. Там