Відлуння: від загиблого діда до померлого. Лариса ДенисенкоЧитать онлайн книгу.
тільки геї. Тут важливо, що вони добре обізнані з процесом, місце вторгнення в даному випадку не є надто важливим. Ти розумієш, про що я?» В мене закочуються очі. «Довго ти протягнеш з геєм? Не думаю. А онкохворий взагалі не може довго протягнути. З тобою чи без».
Від Агати може збентежитися хто завгодно. Не кажучи вже про мене. «Слухай, я піду додому. Завтра кремація, треба готуватися». – «До чого готуватися, дівчинко? Це не весілля, а похорон! Крім того, це ж навіть не тебе кремують!» – обурено вигукує мені в спину Агата. Я встигла поцілувати її і втекла додому.
Глава четверта
Заснути мені ніяк не вдавалося, не через надмірну кількість думок, а якраз через те, що довгий час (хоча, може, і не настільки довгий, бо в нічній тиші час легко ошукує людину) я не могла вхопити жодної. Долоні ставали вологими, волога з їхньої поверхні випаровувалася, наче вони були не долонями, а перетворилися на коропів, яких ще живими витягли на берег. Вуха горіли. Всі сили я спрямувала на те, щоб зрозуміти, невже я дійсно ні про що не думаю?
Мою знервованість відчував Троль, який ніколи не гребував нагодою вмоститися біля мене в ліжку, Манфред та Бріг зіштовхували його з диванів. Собаки, на відміну від котів, здатні зализати тобі ранку, але лікувати твою нервову систему та перебирати твій острах на себе – це вже ні, таке благодійництво вони чинити не збираються. Тому пес зробив почесне коло біля ліжка і вклався у фотелі.
Троль спав у фотелі в позі ембріона, в темряві здавалося, що пузатий фотель вагітний собакою і наче сам не може у таке повірити. Одна справа народити хоча б стілець, у крайньому випадку, табуретку, але народжувати нахабну таксу – це занадто для фотеля похилого віку з порядної буржуйської родини.
Я дивилася на велику прямокутну пляму на стіні навпроти мого обличчя. Я знала, що то була чорно-біла світлина мами. Її сфотографував, а згодом подарував їй світлину на ювілей відомий мюнхенський фотограф. У мене погана пам’ять на імена фотографів, режисерів та письменників, але він дійсно дуже відомий. Ще я пам’ятаю, що він був схожий на шпака. І руки його виглядали і рухалися так, наче підрізані пташині крила, наче їх було створено для того, щоб він міг летіти, а потім хтось узяв і підрізав їх.
Коли мама отримала цю збільшену світлину у подарунок, у цій самій вишуканій рамці, з нею сталася істерика. Цього ніхто не очікував, ми з батьком взагалі впали в транс, зрозумів її тільки марнославний Манфред. Мама не хотіла бачити себе на стіні власної квартири, вона хотіла бачити себе в різноманітних каталогах, на виставках, на листівках. Вона прагнула увійти в історію, залишитися обличчям, що постійно виникатиме поряд з його іменем. Але митець вирішив інакше. Думаю, він хотів їй підлестити. Або просто хотів її. Але мати ніколи не розуміла простих чоловічих бажань. Я це успадкувала. Натомість мати чітко розуміла, чого хотіла вона. Цю її здатність, на жаль, я не перейняла.
Матері не щастило на те, щоб залишитися в історії чистою музою творця. Манфред тричі називав її іменем свої колекції,