Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
проскакали вершники – кілька генералів у супроводі почту з двадцяти гусарів. Кінь Фабріціо заіржав, кілька разів ставав дибки, потім почав люто шарпати вуздечку. «Ет, нехай!» – подумав Фабріціо.
Юнь, пущений на свою волю, ринув з копита і наздогнав генеральський ескорт.[87] Фабріціо нарахував чотири капелюхи з перами. За чверть години з кількох слів, зронених сусідами-гусарами, він збагнув, що один з генералів – славетний маршал Ней. Від щастя Фабріціо відчув себе на сьомому небі, але ніяк не міг угадати, котрий з чотирьох генералів маршал Ней. Щоб довідатись, він віддав би все на світі, але вчасно згадав, що йому краще не балакати. Ескорт зупинився, збираючись перехопитися через широкий рів, що заповнився водою після вчорашньої зливи. Обсаджений високими деревами, цей рів перетинав з лівого боку луговину, край якої Фабріціо купив коня. Майже всі гусари позлазили з коней. Рів був крутий і слизький, вода текла на кілька футів нижче луків. Фабріціо, нетямлячись з радощів, більше думав про маршала Нея[88] і про славу, ніж про свого коня, і скакун, розходившись, шубовснув у воду. Бризки злетіли високо вгору. Одного генерала облило з ніг до голови, і він лайнувся:
– Чорт би взяв цю кляту худобину!
Фабріціо до живого дійняла ця образа. «Чи можу я зажадати від нього сатисфакції?» – подумав він. А тим часом, аби довести, що він не такий уже бевзь, наш герой вирішив виїхати верхи на той бік. Проте берег піднімався круто, та ще й на п'ять-шість футів угору. Довелося зректись цього наміру. Тоді Фабріціо, пустивши коня водою, що сягала до храпа, нарешті знайшов місце, де, мабуть, був водопій. По цьому положистому схилу він легко виїхав на той бік лугу. Він перехопився перший з усього почту і гордо затрюхикав понад канавою. Гусари, потрапивши в халепу, борсалися в рівчаку, бо в багатьох місцях глибина сягала п'яти футів. Деякі коні, схарапудившись, пробували пливти і розбризкували цілі фонтани води. Вахмістр[89] помітив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й сліду армійської виправки.
– Агов, назад! Повертайте ліворуч, там водопій! – гукнув він.
Незабаром усі перебрели на той бік.
Виїхавши в поле, Фабріціо застав генералів самих, без супроводу. Гуркіт гармат ніби подвоївся. Він ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:
– Де ти взяв цього коня?
Фабріціо, розгубившись, відповів по-італійському:
– L'ho comprato росо fa. (Тільки що купив його.)
– Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.
Але тут над головою загуркотіло так, що Фабріціо не міг відповісти. Мусимо визнати – цієї хвилі наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посідав у його почуттях друге місце, найбільше діймав хлопця цей гуркіт, від якого мало не лопали барабанні перетинки. Кінний ескорт пустився вскач, їхали ріллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою і було всіяне трупами.
– Червоні мундири! Червоні мундири![90] – радісно закричали гусари почту.
Спершу Фабріціо не розумів, але, нарешті, помітив, що справді майже на всіх трупах червоні мундири.