Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)Читать онлайн книгу.
він, задоволений. – Тепер я справжній солдат!»
Ескорт помчав щодуху, і наш герой збагнув, що це ядра піднімають з усіх боків земляні бризки. Але марно він вдивлявся туди, звідки летіли ядра, він бачив лише білий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рівного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматні залпи, Фабріціо ніби розрізняв, набагато ближче, рушничну перестрілку. Проте він не міг нічого збагнути.
Тут генерали з ескортом з'їхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася під косогором, футів за п'ять нижче поля.
Маршал зупинився і знов навів свою підзорну трубу. Цього разу Фабріціо міг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсім світле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італії немає таких облич, – думав Фабріціо. – Я ось, наприклад, блідий, а волосся в мене каштанове, зроду мені таким не бути!» – сумно додав він подумки. Для нього ці слова означали: ніколи не бути мені таким героєм. Він позирнув на гусарів: окрім одного, у всіх були рудуваті вуса. Фабріціо дивився на гусарів, а вони дивились на нього. Він зашарівся під їхніми поглядами і, щоб приховати збентеження, повернувся у бік ворога. Він побачив довгі лави червоних постатей, і його здивувало, що вони такі дрібненькі, їхні ряди, а складали вони полки чи дивізії, здалися йому не вищі за кущі живоплоту. Одна лава червоних вершників клусом наближалася до тієї стежки в низині, якою їхали ступою маршал і ескорт, чвакаючи в болоті. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони їхали. Лише вряди-годи на тлі цього білого диму пролітали вчвал вершники.
Зненацька Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.
– Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?
– Та ніби. А ти хто такий?
– Я брат дружини одного капітана.
– А як його звати, того капітана?
Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:
– Капітан Меньє!
Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:
– А, капітан Тельє? Так, його вбито.
«Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».
– Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.
З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал