Три метри над рівнем неба. Федерико МоччиаЧитать онлайн книгу.
сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.
«Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.
Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.
– Привіт, ти хочеш записатися?
– Так.
– Авжеж, тобі це може стати в нагоді.
Вона блимнула на його все ще набрякле око і взяла з-під столу бланк. Приязною вона також не була.
– Ім’я?
– Стефано Манчіні.
– Вік?
– Сімнадцять, у липні, 21-го.
– Вулиця?
– Франческо Бендзяччі, 39. – Потім, випереджаючи наступне запитання, додав: – 3-2-9-27-14.
Жінка підвела очі.
– Телефон, ні? Для запису…
– Ну ясно, не для того, щоб іти грати у марсіян[15].
Банькаті очі зупинились на ньому на якусь хвильку, потім повернулися до заповнення бланка.
– З тебе сто вісімдесят тисяч – сто за запис і вісімдесят за місяць.
Стефано виклав гроші на столик.
Жінка взяла їх і поклала у конверт із «блискавкою», який замкнула в першій шухлядці, а потім, приклавши штамп до просякнутої чорнилом губки, бацнула по картці. «Будокан».
– Сплачувати на початку кожного місяця. Роздягальні – на нижньому поверсі. Зачиняємося ввечері о дев’ятій.
Стефано поклав гаманець до кишені – тепер там була нова членська картка у боковому відділенні та на сто вісімдесят тисяч лір менше. Йому довелося попросити їх у матері; адже власних кишенькових грошей не вистачило б, аби оплатити спортзал.
Його мати. Він згадав той вечір, коли повернувся додому після того, як Поппі з дружками побили його. Спробував дійти до своєї кімнати нечутно, але паркет у вітальні його зрадив. Дерево заскрипіло.
– Це ти, Стефано?
Обрис матері з’явився на порозі кабінету.
– Так, мамо, я йду спати.
– Ти впевнений, що добре почуваєшся?
Матір подалася до нього.
– Мамо, все чудово.
Стефано хотів дійти до коридору, але материна рука виявилася спритнішою. Вимикач клацнув, освітивши його. Стефано вкляк, ніби увіковічнений на фотографії.
– Боже мій! Джорджо, хутчіш сюди!
Прибіг батько, у той час як материна рука боязко наближалася до ока Стефано.
– Що з тобою сталося?
– Та нічого, я просто впав із «Веспи».
Стефано відсахнувся.
– Ай, мамо, ти мені робиш боляче.
Батько оглянув інші рани на руках, розірваний одяг, брудний капелюх.
– Кажи правду, тебе побили?
Батько завжди помічав деталі. Стефано сяк-так розповів про те, що сталося. І, звісно, мати, не розуміючи, що в сімнадцять років уже можуть
«Марсіяни», або «Space Invaders» – одна з перших відеоігор, популярних в Італії у 1980-х роках.