Три метри над рівнем неба. Федерико МоччиаЧитать онлайн книгу.
на всіх разом, усміхаючись, і вийшла, кинувши загальне «розважайтеся» всім, вихованим і не дуже. Коли двері зачинилися, усі повернулися на свої місця і спробували, хто як міг, дослухатися до цієї поради.
– Яка Франческа?
– Джакоміні, блондинка така.
– Ага, то що їй передати?
– Нічого, відчиніть мені. Я її брат, маю залишити їй ключі.
Роберта натиснула на кнопку домофона, і потім, аби бути впевненою, що відчинила, натиснула ще раз. Пішла в кухню, взяла дві великі «кола-коли» з морозильника внизу. Вони були достатньо холодними. Вона підвелася, захряснула дверцята ногою й попрямувала до вітальні. Перетнулася з білявою дівчиною, яка розмовляла з хлопцем із нагеленим та зачесаним назад волоссям.
– Франческо, піднімається твій брат, ключі тобі несе.
– Ах… – це було все, що Франческа спромоглася відповісти. – Дякую.
І застигла з відкритим ротом. Нагелений хлопець дозволив собі злегка здивуватися.
– Франче, щось не так?
– Ні, все так, окрім того, що я єдина дитина.
Батьки Роберти, виходячи з під’їзду, наштовхнулись на групу збуджених хлопців, які, щасливо горлаючи, забігали на сходи з розмаху, перестрибуючи по три сходинки за раз і регочучи. Останній зупинився перед ними і зобразив щось на кшталт поклону. «Дбрвечір». І теж утік.
Малюк завжди так розважався, глузуючи з усіх підряд.
– Що це за шибайголови?
– Хтозна… Може, друзі того, з другого поверху, Маріно. Він тільки з непотребом і знається.
Заспокоєні цим припущенням, вони попрямували до своєї «Теми» з телефоном.
– Ось, це тут.
Сицилієць та Гак першими прочитали табличку під кнопкою на четвертому поверсі.
– Міккі, ні?
Прибіг захеканий Малюк.
– Так, а чого ми не поїхали ліфтом?
– Він був зайнятий.
Цієї миті двері ліфта відчинилися і вийшли два типи, схожі між собою: окуляри, сині піджаки й темно-сірі шейкові штани. Один із них дозволив собі виділитися: його сорочка була голубою й картатою, а не однотонною, як в іншого. Маленька демонстрація ексцентричності, яку, однак, одразу ж знищувала його краватка: така само жахлива, як і двоє дівчат, що їх супроводжували. Ця четвірка одразу ж перервала свою дурнувату розмову.
– Очманіть, які монстри!
Малюк віддихався. Більш екстравагантний тип зі слабким «вибачте» дотягнувся до кнопки і подзвонив. Двері відчинилися майже миттєво.
– Привіт, Роберто.
– Альвізе, ти запізнюєшся!
Він був покараний цим іменем вже від хрещення[25].
– Марто, Джованно, заходьте.
Інші троє пройшли від сходового майданчика цим коридором мускулів.
– А це Джорджо.
Відрекомендував хлопця, який промовив дуже оригінальне «вітаю» і зайшов.
Роберта залишилась у дверях, дивлячись на групу цих дивних молодиків, м’язистих та розкуйовджених. «Вони вдягнені дещо кежуал», – подумала наївно.
– Чим я можу вам допомогти?
Малюк висунувся наперед:
– Я шукаю
Для сучасних італійців це ім’я звучить старомодно.