Я (Романтика). Микола ХвильовийЧитать онлайн книгу.
мислі на постаті Карно. Він пригадав останню зустріч із метранпажем, всі її деталі – і якесь неясне передчуття обхопило його.
Власне, що його нервувало? Зустрівся він із Карно сам на сам лише один раз, але анархові здавалось, що він метранпажа бачив уже тисячу разів. Він певний, що поводження Карно з ним не є випадкове метранпажеве чудернацтво, – в цім ховається якийсь глибокий сенс, і оскільки це так, то він, очевидно, не помиляється, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком. І випадок із яблуками – не більше, як зачіпка. Тепер він майже не почував колишньої незадоволености, він уже не думав про міщанство, яке оточувало його. Анарх якось ураз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось більше безвихідне й гостре, як метранпажеве обличчя.
Йому знову прийшла мисль, що це рожеве «сьогодні» – не більше, як фантом. «Так буває за час кризи, – подумав він, – проривається життя, але одразу ж гасне, і тоді прискореним темпом проходить процес хороби до останньої руїни».
І зрозумівши, що цей рожевий день є випадкова пляма на його хорій психіці, він зрозумів і те, що бадьорий настрій уже ніколи до нього не повернеться.
До дзвоника залишилось близько години, і він ішов на луки поволі. Він ішов саме до санаторійного дурня.
Там він сяде на горбику й запалить цигарку, відціля санаторійна зона буде маячіти якоюсь заозерною птицею, що відпочиває на перельоті. Дурень буде мовчати, підводитись і знову кричати своє «о». Тоді на горизонті виросте біла стьожка: то кур’єрський чи пасажирський поспішає до города. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, і в його погляді стане незрозуміла тоска. Тоді анарх подумає, що дурень згадує якусь степову станцію на глухій дорозі, повз котру зрідка, не зупиняючись, пролітає потяг. Подумає, що дурень тоскує за тим невідомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невідомих обріїв. І дивно: коли анарх тікав від санаторійної публіки, він завжди попадав до дурня. З ним було не тільки легко – в нім він находив надто близькі йому рисочки й цілковите заспокоєння.
Передосіннє сонце стояло в згустках опару. З города гулом темної міді крокували дзвіниці. Луна від того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкості надбережжя.
Але ріка мовчазно й байдуже линула в даль. Анарх прийшов і сів біля дурня. Той нічого йому не сказав і, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфектну обгортку. Що він у ній найшов цікавого – важко було догадатися. Але він так уважно дивився на цей нікчемний папірець, що можна було з певністю сказати: конфектна обгортка викликала для нього якісь химерні асоціації. Очевидно, по них дурень находив відповідь на свої, йому одному зрозумілі запитання.
На горі кричала Унікум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск її розсипався над луками, машинально повертав голову й дивився на санаторійну зону.
Дурень сидів і зрідка гигикав.
– Чого ви смієтесь? – спитав анарх.
– Оце! – тикнув той пальцем на папірець і задумався.
– Що оце?
Але відповіді не було. Можливо,