Царівна. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
кількох днів пробуває у нас один товариш вуйків, професор з P., на ім’я Лорден. Бажаючи його зі своїми тутешніми товаришами познайомити, велів вуйко нам всім надвечір зібратися й піти в міський город[17]. Туди сходились всі знайомі. Вечір був прегарний, воздух свіжий; в городі грала добра музика, і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.
Я була нині, як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавім настрої), «неприступна». Якась томляча туга загніздилася мені в серці.
Зі входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цікаво обвів мій погляд групи людей: перші, другі; стрітив знайомих; звичайні лиця, а нині начеб нудніші, як звичайно.
Пішли далі, – я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.
– Ходім туди! – кликнула втішно. – Он туди, близько альтани! – І, звернувшись живо до тітки, шепнула їй кілька слів до вуха. Мені причулося ім’я Зоні, і я глянула на вказане місце. Під величезною, добре мені знайомою липою сидів надлісничий зі своїми «жінками», а біля них один молодий судовий практикант, Ленина і Зонина «тайна». Тітка звернулася туди, а ми обі за нею.
Дуже живо й дуже галасливо відбулися привітання. Не побалакавши ще як слід, найшли десь уже й причину до найсердечнішого сміху. Розділились коло двох столів і посідали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник і собі сів біля них, веселий і ласкавий до Зоні, хоч Лена горнеться більше до нього.
Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.
– Де Василь дівся? – спитала бистро. – Василю! – кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалилася від нас, розглядаючися на всі сторони живо.
Відчувши, о що річ іде, мені стало ніяково, і я була готова підійти до панни Марії, але тут схопила мене Лена за руку.
– Пожди, – мовила, – не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марією, він і так казав мені колись-то, що рад би тебе пізнати. Панна Марія розбесідувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесіду!
– А я таки піду до неї, – відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зоні вона не боялася, бо була гарніша від неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов кліщами.
– Яка ти! – сміялася на силу[18]. – Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. – І справді почувся десь Зонин голос біля нас.
– Я би лише рада знати, – гомоніла вона, – чому ти нас покинув!
– Невже ти за моїм товариством скучала? – чути було відповідь трохи іронічну.
– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.
І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, як би в землю запалися.
Ми
Город – парк.
На силу – силувано.