Царівна. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
нашу Наталочку… ха-ха-ха!
– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.
Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.
– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – і не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?
– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?
– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що «пік» за греку[21], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам, подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.
– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.
Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?
– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.
– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та павутинка…
– Вона має бути далеко молодша від нього, – споминав вуйко.
– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?
– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!
– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.
– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я мимоволі сердито. – От… німець!
Він усміхнувся.
– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.
– І я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, зі світлом поруч. Там ми усіли, замовкли.
Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.
– От що тепер сказав би я до хвилини… – обізвався він.
– Що? – я глянула на нього спокійно, вижидаюче.
– Сказав би: тривай іще, ти така гарна!
– Чим гарна?
– Тим, що переживаю її з вами.
Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:
– Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кожної хвилини…
– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.
– Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.
– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.
Мов
Грека – грецька мова.