Царівна. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно[27] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? – спитав Орядин. – Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії[28] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продуктування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної[29] епохи, – і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.
Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:
– Я, може, не повинен був об тім говорити?
– Чому? – спитала я спокійно.
– А тому, що… але ні, – поправився зараз, – з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки, і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. – Трохи згодом сказав: – Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?
– Не маю.
– І не мали ніколи?
– Дитиною мала я бабуню…
Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.
– Ми ступаємо одною дорогою, – сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився…
Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались – далеко…
Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені…
Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.
– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.
– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.
– Говорила.
– І що він за чоловік?
Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього
Мильно – помилково.
Квестія – питання.
Дотичний – відповідний.