Царівна. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема Бога. Так я об них думаю!
– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступування заразливе, мов чума!
– Справді заразливе! – кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.
Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин оклик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:
– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чокові Stunden der Andacht[33]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.
– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.
– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.
– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.
– То я буду вас просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.
– Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Недурно і його дядько не задоволений з нього, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! – замітив вуйко.
– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер[34] подорожній запертий завсіди обережно!
– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передовсім про себе, а опісля про народ. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу; що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити – це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається
«Години молитви» (
Куфер – чемодан.