І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
золоті, сині, блакитні…
Це була б незвичайна картина, якої ще ніхто не бачив. Ні дерева, ні річка, ні земля чи небо, навіть не квіти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горіння святкових кольорів, весільний танець найрадісніших відтінків. Небаченої краси візерунок, якому не було початку й не буде кінця.
І кожна з тих барв була б омузичена. Тендітними дзвониками озивалася б золота й срібна, скрипковими струнами співали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кінця в кінець малинова барва.
Отакою була б ця незвичайна картина, що її написала б Таня, якби мала палітру, пензель і нап’яте на величезний мольберт полотно.
Та картина простояла б недоторканою майже до осені. А потім на неї почали б лягати все похмуріші тіні.
Татові ставало все гірше й гірше. Він уже майже не виходив з кімнати. Лежав на широкому дубовому ліжкові, на цілій горі подушок і перин, що наче пухли, смокчучи татове тіло, а тато з кожним днем пірнав у них все глибше й глибше – танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб відчиняли вікна, сердився, коли ставали навпроти світла:
– Не затуляй повітря! О, Господи, і померти спокійно не дадуть!
В такі хвилини голос у тата ставав тоненький та жалісний, як у хворої дитини.
Тані хвороба татова здавалася жовтою кішкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускає йому під шкіру гострі пазурі – грається перед тим, як із’їсти. Іноді випустить, відскочить, приляже, припавши до підлоги напруженим тілом, постукуючи нетерпляче хвостом.
І тоді тато почина бадьоритися. Не помічає ні отих пазурів, що впинаються нетерпляче в підлогу, ні хижих зіниць. Го-го, він ще поживе на білім світі! Уже хвороба проходить, уже йдеться на поправку! Хіба він не кашляє сьогодні набагато менше, ніж, скажімо, вчора? І зовсім цю ніч не потів. А подивіться, скільки він сьогодні з’їв бульйону! І то з яким апетитом!
І мама, й діти – всі притакують на жалісну його похвальбу. Вони й самі охоче вірять отій казочці, що зривається з татових уст. Може, й справді лиха хвороба відступилася від нього? Може, сталося чудо, й за кілька днів тато зовсім одужає, піде правити службу Божу, де без нього, як розказував церковний староста, все валиться з рук.
– Поправляйтесь, батюшко, та приходьте скоріше до церкви. Бо той новий батюшка скоро гопака танцюватиме замість служби Божої, прости мене, Господи, грішного!
Отож усі починають вірити в те, що татові йде на видужання, і в дім наче вливається сонце. Тато спинається на тонкі, наче сірничинки, ноги, обпираючись об Танине або мамине плече, виходить на двір. Відразу ж сідає на стілець, підставляє під сонце прозоре, наче з воску виліплене, обличчя, жадібно обводить вирослими за час хвороби очима двір, будови на ньому, сусідські хати, що позирають цікавими вікнами з-за високих плотів. В такі хвилини Тані здається, що тато хоче глянути кудись далі, аніж може сягнути людський зір. Тато немов поривався в оті безмежні лани, що вгадувалися