І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.

      – З яким Олегом?

      – З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

      Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:

      – Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!

      – Його тато лікар, – каже приголомшена отим вибухом Таня.

      – Лікар… – фиркає тато. – А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це – найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку… свою кров у прокляту сім’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я…

      Голос татові уривається. Він заходиться таким судомним кашлем, що здається: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладає до вуст хустину, і вона відразу ж розцвітає зловісною червоною квіткою.

      Першою отямлюється мама. Випихає перелякану Таню з кімнати, випроваджує зятя і залишається із татом наодинці.

      Після цієї сцени тато три дні не розмовляє з Танею. Мама весь час заплакана, їй жалко тата, що тане, як свічка, жалко й дочки, все в їхньому домі притихло, завмерло, і Тані іноді починає здаватися, що навіть час тут ходить навшпиньки.

      Вона ніяк не може освоїтися зі страшною новиною, що її привіз того нещасливого дня дівер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсім чужа їй людина, з якою вона зустрічалася всього один раз, посягає на неї, хоче стати її чоловіком. Адже вона більше не зустрічалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба. Не прощалася по півгодини біля воріт. Не мріяла про нього неспокійними дівочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки – мовчазної подруги усіх її таємниць. Не давала йому слова, не обіцяла нічого, – то як же він посмів отаке вчинити? Хто дав йому право?

      Задихалась од гніву, їй здавалося, що він діє підступно, нещиро. Бач, не приїхав сам, а прислав дівера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить і терпляче чекає, доки вона затріпоче в тенетах. Коли б він трапився зараз їй на очі, вона сказала б про те, як ненавидить його і як любить Олега.

      Та заходила мама, несла посічене горем обличчя, пропечені розпукою очі, казала, шо татові погано… дуже погано, – і Танина рішучість починала хилитатись, як вогник на вітрі.

      – Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Він усе ще гнівається на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? – допитується Таня в мами, і вже очі її повні сліз.

      Мама не каже – «так», але й не каже – «ні». Мама сама не знає, що сказати дочці, і тому лише плаче, витираючи фартухом очі, а в Тані аж серце розривається від жалю до хворого тата. Адже це вона винна в тому, що тато її помирає! Дозволила татові лежати в отому байраці, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вінок собі квіти, рада, що тато лежить у холодочку.

      «Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе її дятел каяття, дзьобає прямісінько в серце. І Таня навіть не пробує захиститися від нього.

      А