І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
Танин мозок, заколисує, огортає обезволюючим дурманом:
– Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?
– Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дівера, боїться його гіпнотизуючого погляду.
– І не зможете його полюбити?
– Не зможу!.. Ніколи!..
– Дитино, дитино, що ви на цьому розумієтесь! А хіба не страшніше погубити свою душу, віддавшись безбожникові?.. Хіба не страшніше стати причиною прискорення татової смерті, весь вік катуватись усвідомленням того, що тато зійшов у могилу, проклинаючи вас?..
З Таниних заплющених очей просочується сльозинка. Зависає на вигнутих крильцях повік, тремтлива й беззахисна, жалісна у своєму безнадійному намаганні затриматись, не впасти додолу. Врешті зривається, спалахує, пронизавши сонячну доріжку, що пересікає кімнату, гасне летючою зірочкою. Таня ще міцніше заплющує очі, але не може втримати сліз: вони викочуються все швидше й швидше, спалахують – гаснуть, спалахують – гаснуть, і Віталієві починає здаватись, що то капля за каплею витікають Танині очі, що, коли зовиця після цього плачу розтулить повіки, там буде лише чорна сліпа порожнеча.
Він обіймає зовицю за плечі, веде її, безвільну, до канапи, обережно садовить, та й сам сідає поруч. Великий жаль до цієї молодої наївної дівчинки враз обіймає його, пробуджує сумнів: «А може, не вона, а я помиляюся? Може, вона й справді не знайде щастя з Оксеном, буде мучитись увесь вік, проклинаючи власне життя?» Та відразу ж проганяє цю думку, як спокусу диявола. Хіба має він право відпускати овечку до козлищ? Хіба не вищі інтереси святої церкви від наших мирських інтересів? І що таке горе, страждання людське поруч з вічним блаженством у раю!
До того ж він переконаний, що кращого чоловіка Тані не знайти. Вона зараз плаче, гнівається на нього, а мине час – буде дякувати. Бо як дорослі покликані вказувати дітям, що добре, а що зле, і часто-густо зводити нерозумних дітей з лихої доріжки, незважаючи на їх плач і крик, так і вони, душпастирі, повинні спрямовувати мирян на праведний шлях, хоч, може, цей шлях веде через страждання та сльози.
– Ви повинні пожаліти свого тата, якщо вам не жаль себе, Таню.
Таня мовчить. Якась дивна байдужість проймає її, тупо давить на голову. Думає про Олега, з яким не бачилась ось уже чотири дні, питає сама себе, що скаже він, коли про все це довідається. І її починає морозити. Вона підсвідомо робить такий жест, наче кутається в теплу мамину хустку, і вперше зводить на дівера порожні, випиті розпукою очі.
– Я піду до тата.
Зачувши кроки дочки, тато важко повернув голову на прим’ятій подушці, вичікувально подивився на Таню.
Він її найдужче любив поміж інших дітей. Була найбільш схожою на нього. Мала його очі, його ніжний тонкий ніс, його обриси вуст. Так же сміялася і легко піддавалася мріям. Він пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – ті ж загострені риси обличчя, ті ж скорботні тіні на запалих щоках, – і думав, що як іноді важко, коли діти не розуміють батьків.
– Іди сюди, – прошепотів