І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
ниви нізащо не відмовився б, – гнув свою лінію Оксен. – От давали б мені хоч і триста рублів – не продав би!
– А я і не подумав – продав би! – вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
– А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?
– Хто, я?
– Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?
– А нащо мені її назначати?
– Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? – почав гарячкувати Оксен.
– Та на якого дідька я його продавав би!
– Та ви ж самі щойно казали, що продали б! – розгнівався нарешті Оксен.
– Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!
Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.
Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати – спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм – через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
– Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим – іншу заведемо.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі, – не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
– Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! – кричав на Протасія розлючений взводний – Нє відіш развє, как он стреляєт?
– Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, – відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями вилися довкола.
І одна таки вцілила – кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
– Це, видать, не німецька, – встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.
Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, шо Протасій, слава Богу, живий, що куля його пожаліла – тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на білих постелях, гляди, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті,