І будуть люди. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
прополощеш, а щоб дати «раненому воїну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут і не заїкайся». Отож він ще дуже кволий від тих «булонів» і наказує їй продати поле, бо казав йому один розумний чоловік, що як скінчиться війна, то вийде указ усім солдатам наділяти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей вона перешле йому на «усілєнеє» харчу, а половину хай залишить собі, бо ж він знає, що і їй там живеться не з медом.
«А поле наше купить Оксен, тільки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, він тобі скаже одну ціну, а ти йому – другу, бо в нього взимку й снігу не випросиш, з чим і до звиданія.
Протась»
Поплакала, посміялася, слухаючи отого листа, та й пішла до Оксена.
Хоч в Оксена і тьохнуло серце, однак він удав, що не дуже зацікавлений у тому, щоб придбати Протасієве поле.
– Тепер же, Мокрино, війна, кожен думає тільки про те, як би самому оцю лиху годину пересидіти, а не те, щоб там щось купувати.
– А так, так, – похитувала головою Мокрина, згоджуючись із багатієм. Повела очима по великій кімнаті з пофарбованою у червоний колір підлогою, з міським шкіряним диваном, з міцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очі вбирає, сама собі подумала: «Живуть же люди!» – Тільки ж ви колись хотіли в нього купити…
– Е, коли то було! – недбало махнув рукою Оксен. – То були, Мокрино, інші часи, тоді про інше й думали. А тепер – сьогодні живеш, а завтра, може, й Богові душу віддаси.
– Що правда, то правда, – похитала головою Мокрина. – Тільки Протасій передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас прийшла…
– Що ж нам робити, Мокрино? – вдав із себе розгубленого Оксен. – І вас мені жалко, але й себе не хочеться обидити.
Мокрина цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, потемніла, як свята Варвара на отій-он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».
– Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, – правив своє Оксен. – Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного Бога тільки й лишилась надія, як Бог не змилостивиться над нами – всі до одного загинемо! Не від голоду – так від хвороб, пошестей усяких…
«Ну, ви ще не так скоро загинете!» – наче сказала – повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою.
– Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.
– Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! – не втримався від докору Оксен. – А тоді, було, й не підступися до нього.
– А так, так… Тож він і передає іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.
Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:
– То