Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?
Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.
Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?
Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.
Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.
Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.
А лікар?
Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.
А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?
Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери[89]? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.
А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде
Мова про так звані «Олив’яні камери» (їх було сім), розташовані під дахом Палацу дожів.