Орда. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
мною у спокуті терпіння, і мені буде легше…
– Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся. Яка ж бо зі мною спокута, зі мною тобі радість. Покутувати можна тільки наодинці зі своїм гріхом.
– Куди ж ти подінешся?
– Віддай мені мого лебединого кожушка, я повернуся у свій вимір часу. Показалася тобі, щоб ти знав, що я ще в тебе є.
– З туги за тобою умру.
– Туга додасть тобі сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху і вовкулака здаватиметься тобі боягузливим тхором.
Єпіфаній підійшов до стіни, виколупав з неї сніжно-білого лебединого кожушка, виламав ґрати у віконці, довго стояв заціпенілий, вдивляючись за летом Лебедиці, що віддалялася, маліла і врешті зникла в синяві неба. А коли пекучий туск відпустив серце, Єпіфаній узяв костура і вдруге рушив у світ, спонукуваний тепер наказом білої душі своєї.
Розділ п’ятий
Молодий шведський король ні страху, ні відчуття жорстокої реальності не відав. Його коротке життя, сповнене блискучих перемог і трагічних поразок, замкнулося на стиснутому відтинкові часу – від одчайдушних хлоп’ячих забав у батьківському палаці, під час яких від його шаблі злітали баранячі й телячі голови і кров забризкувала драповані ґобеленами стіни, аж до нерозважної смерті 1718 року під обложеним москалями норвезьким замком Фрідріхштейном, коли-то король, покликавши за собою на штурм запалених відвагою свого вождя шведських воїнів, вискочив з окопа і був поцілений тупою кулею в саме серце.
Сповнилася ворожба старої циганки, котра ще на початку Північної війни напророкувала юному королеві коротке і славне життя: можливо, воно й було тому славним, що повірив витязь у ворожбу і квапився виконати завдану йому Богом місію, а може, через поквапливість і було коротким, прагнув-бо Карло здобути славу в надміру ущільненому часі, в якому для куль не залишалося вільного простору і кожна з них справляла смерть.
Так ішов крізь життя безстрашний король від поклику військової сурми на поле битви під Нарвою 1700 року, де розбив на голову Петра І, через Варшаву, Краків, Гродно, Березину, Смоленськ, доки не опинився на Україні, де зв’язало його Провидіння з долею народу, якому ще не судилася воля.
Проте, перебуваючи на вигнанні в Бендерах, Карло XII ще вірив у щасливе призначення козацької нації, що стала на сьогодні ферментом європейської ворохоби, а завтра, керована своїм просвіченим провідцем Пилипом Орликом, посяде місце могутнього гарнізону в центрі Європи і під протекторатом Швеції триматиме в належному респекті перед північним властителем зрадливу Туреччину, протрухлявілу Польщу і зажерливу азійську Московію на чолі із самодержавним ґевалом, в якого, як і в Карла, долоні чорні від праці й руків’я шаблі, душа спрагла слави і влади, а серце невразливе на вид надміру пролитої крові.
Стомлюючись неробством у бендерському полоні, без війська, бо шведська армія, полишена в Переволочній під командою генерала Левенгаупта, капітулювала перед Меншиковим, задумав король акцію, якою сподівався повернути Швеції колишню славу.
Він