Орда. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
для майбутньої війни з Москвою.
5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», послав депутацію до Криму до Девлет-Ґірея і на Дон до колишніх булавінців, а також до башкирів і казанських татарів, щоб сукупно з козацьким військом у січні наступного року по замерзлій землі вирушити у визвольний похід в Україну і взяти Київ, Вороніж, Озів.
…На могилах стрепети – мов сторожі або дороговкази. Куди йти? Світ широкий, а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожній квилить сизий птах, закликаючи у свій бік, ніби на світі живе тільки його правда, і він запевняє, що лише з нею ти будеш врятований від олжі, що наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на тризну по її душі.
А в який бік полетіла Лебедиця і чи була вона – незаплямоване, незанехаяне Єпіфанієве сумління? Він мусить її наздогнати, подолавши тридесять доріг чистилищної спокуси, й повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і творити молитву.
Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із себе лебединий покров відчуження і, прийнявши знову образ діви, з’єдналася зі мною назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу, розчахнутий на безліч іпостасей, з яких тільки одна була чиста – ти.
Як харциз, що вертається на місце свого злочину, йшов Єпіфаній до Бендер. Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному зеленому катрані, по якому колись, вільний од гріха, повернеться назад до покинутого скиту, і кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбі до бендерських воріт. Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому Єпіфаній колись – скільки часу минуло, і не згадає – дотиком своїх уст до руки гетьмана спричинився до його смерті, а потім проводжав поглядом укриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем світом.
Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. «Це Карлополіс – резиденція шведського короля, – сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. – Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман – вигнанець Пилип Орлик, що недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву».
Вісім полків драґунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, котрі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи