Олег Ольжич. Ростислав КоломиецЧитать онлайн книгу.
був розстріляний брат Віри Антонівни Кандиби…
Разом із відступаючими петлюрівцями змушений був покинути територію України і Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсім не випадково у листопаді 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульстві УНР у Будапешті, де він провадив дипломатичну роботу зі зміцнення авторитету молодої української держави на міжнародній арені.
А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподіватися, що радянська влада так просто надасть візу для возз’єднання сім’ї петлюрівця за кордоном. Мати викладає у середній школі в Пущі-Водиці. Олег вчиться у тій же школі, пише вірші, малює. Він швидко зростає, мужніє, починає орієнтуватися у ситуації, яка склалася в його житті і яка не обіцяє ніякої прихильності.
Сім’я важко переживає вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесі України, його вимушена еміграція, звісно, не сприяли доброзичливому ставленню більшовицького оточення до матері і сина Кандиб. Вони опинилися у вимушеній ізоляції. Все це вело до певного усамітнення Олега, його відособлення від славослів’я радянській владі, яке звучало тоді на кожному кроці, проте водночас сприяло розвиткові його спостережливості та навичок самостійного аналізу ситуації, в якій опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях і обставинах, він створює свій власний внутрішній світ.
І ділиться своїми переживаннями з батьком, з яким був цілком відвертим. Ось що пише тринадцятирічний син у листах до батька, з яким перебував у розлуці:
– «взагалі я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні…»
– «боляче… Я таки завзятий песиміст у шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бунтуємо. Кричимо, щоб вчили нас…»
– «учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія…»
– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю…»
Озираючись навколо, Олег і на собі відчув, що радянська влада принесе українцям голод і злидні. Згадуючи ті часи і себе у ті часи, з гіркотою і проблисками надії писав:
«Отак мій край лежить вві сні —
Мій край, покинутий синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами.
В тяжкім ярмі народ мовчить,
І тільки вибухи повстання
Посвідчують, що він не спить,
І пророкують час світання…»
Так, із юності він жив надією і сподіваннями, що часи «панування ворогів» – це не вічне:
«Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш з України стяга»
Разом із тим, скучивши за батьком, він спішить порадувати його головним – своїми першими літературними спробами.
У листі від 25 лютого 1922 року: «Написав вірш про Шевченка…»
У листі від 26 березня 1922 року: «Посилаю тобі два оповідання, вони потрапили до шкільного журналу…»
У листі від 25 травня 1922 року нудиться оточуючим світом: «Неначе душа замурована в якісь міцні, невидимі мури, не пропускають до мене ні світу, ні гомону життя, і зосталися тільки