Олег Ольжич. Ростислав КоломиецЧитать онлайн книгу.
подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.
…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…
Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.
Його «Юнацька пісня», написана у 1915 році, як передбачення падіння російської імперії, була присвячена восьмирічному синові, якому ось-ось належало обирати свій життєвий шлях:
«Земля розступилась. І з праведних трун
Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.
І з Волі знімають кайдани міцні,
І слізьми співають щасливі пісні.»
І взагалі це рідкий випадок, щоб у сім’ї видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.
Поезія Олександра Олеся, якою він навіювався із дитинства, ще з материнських колискових на батькові слова, напевне спонукала Олега до самостійної поетичної творчості. Причому він пройшов шлях від юнацького захоплення лірикою Олеся до відштовхування від неї, коли Олег став на шлях самостійної творчості, у запалі вважаючи батькові вірші, створеними «для гімназисток і телеграфісток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок. Але то були творчі суперечки, насправді ж вони не уявляли собі життя один без одного.
При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерігачем його зростання і змужніння. Драматизм її положення стає очевидним зі слів, які вона, як, напевне, кожна любляча українська мати…
Стоп! У жилах матері текла українська, білоруська і грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володіла українською…
А втім, чому «стоп»? Приналежність до нації визначається не стільки за складом крові, скільки за самовідчуттям і самоусвідомленням людини.
Так от, продовжу думку. Драматизм положення матері Олега стає очевидним з листа до чоловіка, коли синові виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчутті його долі: «Ах, породивши дитину, роби з неї що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України».