Святополк ІІ Ізяславович. Сергей ГрабарьЧитать онлайн книгу.
з луками та списами, з мечами на перев’язі – могутні вікінги, широкоплечі тевтони, коротконогі мадяри й ще хтось – таких я ніколи не бачила. Їхні шоломи виблискували на сонці.
А в центрі між шерегами двадцять темношкірих нубійців несли величезні ноші, в яких напівсиділи, напівлежали Генріх і я. А навколо – безліч людей. Усі радісні. Свято!
– Імператор одружується! Імператор одружується!
Був 14-й день місяця серпня року 1089 від Різдва Христового.
Що було потім, я пам’ятаю уривками. Відкрилися дерев’яні, надзвичайного різьблення північні двері церкви святої Марії Капітолійської. Архієпископ кельнський Герман підвів нас до амвона, відбулося таїнство вінчання. Наді мною піднесли корону. «Господи, – подумалося, – вісімнадцяти років, – а я – імператриця Великої Римської імперії».
Потім довга вечеря і, зрештою, ми з Генріхом самі…
…Карету знову струсонуло з такою силою, що здалося, ніби нутрощі ось-ось випадуть назовні.
Швидше б зупинка, думала я. Подорож довга. Всім нашим побутом, зупинками, ночівлями керує досить вже літній, але напрочуд міцний, зі сталевими м’язами муж на ім’я Ласло. Коли тітка збирала мене в дорогу, то запевнила, що він людина, з якою я буду почуватися захищеною від усіляких негараздів. Змінювалися коні та візниці. За вікнами карети пропливали спочатку гори та ліси, згодом луки, а за ними знову ліси.
Ми простували землями Русі. Пересувалися повільно – і дороги нікчемні – суцільне бездоріжжя, і вночі їхати небезпечно. Таті блукали лісами. Іноді з’являлися загони руських вершників, іноді – кочовиків, але не чіпали. Охоронні грамоти, німецькі та угорські, робили свою справу. Та й карета справляла враження – таких тут не бачили. У супроводі я мала дванадцятьох вершників – молодих, красивих, мовчазних. За весь час і не розмовляла з жодним із них, тільки зі старшим.
– Буде перепочинок, зупинимося он у тій хижі, – Ласло вказав на невеличку хатинку поблизу лісу.
– На який час зупиняємося? – запитала Пракседа.
– Думаю, до ранку. Ми вже недалеко від Києва, приблизно день перегонів, – відповів Ласло, – нехай коні перепочинуть, та й люди теж.
– Послухайте, Ласло, а чому ваші люди весь час мовчать, між собою жодним словом не перемовилися? – поцікавилася княгиня.
– А вони – німі, їм язики повирізали ще хлопчаками. Це спеціальний загін для виконання особливих завдань. У них загострений слух, вони навчені різних способів бою як зі зброєю, так і без неї. Стоять до останнього, у полон не здаються. Якщо раптом таке станеться, все одно нічого не зможуть розповісти.
– А як же ви з ними спілкуєтеся?
– Знаками.
– Але при мені вони навіть знаками не розмовляли? – здивувалася Пракседа.
– Такий був наказ.
– Це їх відбирають ще в дитинстві?
– Так.
– А хто відбирає?
– Та я і відбираю, – відповів Ласло. – Прошу, княгине, готуймося до сну, завтра день довгий і непростий.
Розмовляли вони між