Святополк ІІ Ізяславович. Сергей ГрабарьЧитать онлайн книгу.
стояв 1099 рік від Різдва Христового.
Імператриця Великої Римської імперії, дочка Великого князя Київського Всеволода Пракседа повернулася додому…
Смерть князя Всеволода
Минав третій день Страсної седмиці, місяця квітня, року 1093-го від Різдва Христового.
У Видубицькому монастирі готувалися до служби. Ченців зібралося чимало – прийшла братія з обителі Печерської, схимники зі Звіринця, інших монастирів.
Помирав князь Всеволод. Хворів він давно, та останніми днями стало зовсім зле. Тож братія зголосилася відправити спільну службу, щоби почув Господь слово чернече і подарував князю або полегшення, або світлий спочинок.
Вечірня розпочалася о шостій. Не вистачало місця у соборі – стояли надворі, поза храмом. Люду зібралося сила-силенна. У молитовному слові раз по разу поглядали на пагорб, де різьбленою тінню чорнів Княжий палац.
Монастир Видубицький був давнім, трохи молодшим за Печерський, і мав легендарну історію своєї появи.
Сталося так, що у часи Володимира Великого, в дні, коли князь остаточно визначився щодо віри, за його жорстким наказом, і тільки за його, бо ніхто в цій країні не був вищим за головного очільника Держави, статую першого серед усіх богів поганських Перуна скинули з підмурку.
Зібравши жителів міста, змусили їх спорожнитися прямо на тік Боричів, а тоді по тому змішшю сечі й лайна, протягли наймогутнішого поганського бога. Прив’язавши до коней, протягли його – дерев’яного, зі срібною головою та золотими вусами, із залізними ногами, і скинули у Дніпро повноводе. Бігли берегом погани, не боячись і не криючись, і благали, щоби виплив бог їхній, щоби врятувався. А він то виринав серед хвиль, то зникав, і волали погани: «Видибай, Боже, видибай!».
Десь вже далеко поза Києвом, за Ольминим двором, за могилою князя Аскольда, винесло хвилею на берег Володаря поганського Неба. Ідола, що «видибав», пізніше сховали серед нетрів та хащ, а на місці чудесного спасіння Перуна щороку збиралися люди, продовжувачі віри поганської. З кожним разом їх ставало все більше, і так тривало, доки на місці тому року 1070-го не заклали монастир, що спочатку звався Всеволожим, за ім’ям фундатора, а згодом Видубицьким, що зрештою й примирило багатьох.
Разом з монастирем зводився Красний княжий двір, що й височів тепер над банями церков. Великий князь Всеволод не любив Києва, хоча й розумів його політичне значення, та вільні години завжди проводив у заміському палаці. Тут все було своє, рідне і безпечне. Свого часу, коли князь вибирав місце для відпочинку, впало йому до ока вдале розташування Видубича. Дніпро впритул доходив до крутого берега, майже відразу від невеличкого плато, де згодом і постав монастир, підіймався високий пагорб, а за ним суцільний ліс: при розумно розставленій охороні, місце з усіх сторін безпечне.
Зараз у головних покоях Княжого палацу доживав останні земні дні Великий князь Київський Всеволод. Очі заплющені, здавалося відпочиває, але по тому, як