Святополк ІІ Ізяславович. Сергей ГрабарьЧитать онлайн книгу.
– Любомир. Це побачили, і натовпом прошелестіло:
– А наш оно – поруч!..
Святополк був високого зросту, стрункий, жвавий у свої сорок два роки. Характером – запальний, та швидко відходив. При згадці про дитинство – тільки всміхався. Єдина законна жона його батька – Гертруда завжди говорила, що у неї тільки один син – Ярополк. Добре, що батько так не вважав. Святополк був сином Ізяслава та наложниці Русали. Неземна красуня, мов небесне світило, промайнула життям князя Ізяслава та й зникла, невідомо звідки з’явившись та невідомо куди подівшись. Просто одного дня її не стало. А син на ім’я Святополк залишився.
«Побачила б мене мати зараз», – подумав князь, дивлячись на приготування до урочистостей… Навколо все вирувало, сила-силенна людей намагалася проштовхнутися до князя, але добре навчена охорона трималася міцно.
Немолода жінка з пошматованим на клапті лицем протиснулася до Святополка. Вона хотіла щось сказати, та охоронці відштовхнули її. Спробувала ще раз. Князь жестом зупинив воїв.
– Чого тобі, жінко? – він глянув на неї і відсахнувся, настільки спотвореним було те, що звалося обличчям. – Як звати тебе?
Жінка мовчала, тільки по щоках котилися великі сльози.
– Це – Мара, всі її так називають, – поспішив на допомогу Любомир, – вона навіжена.
– А, зрозуміло, – промовив князь і відвернувся.
Раптом він почув чи йому здалося: «Святеку» – так звала його в дитинстві мати. Він різко озирнувся, але Мари ніде не було.
– Знайдіть і приведіть мені цю жінку завтра до палацу, – рішуче звернувся до челядників.
Князь зіскочив з коня. Висипав зі шкіряного гамана золоті до карнавки, що стояла при вході до міста. Ступив до киян, прийняв хліб-сіль. Передаючи дари Любомиру, ледь чутно, усміхаючись, прошепотів:
– Другий буде, один уже маємо…
Святополк підняв правицю:
– Люде київський, високоповажний Митрополите, святі отці церковні, братіє монастирська, майстри і челядники, торговці й рибалки – усі, хто прийшов сьогодні сюди, – вдячний вам, що запросили до столу Київського, за віру в мене. Не посоромлю, не зганьблю вибору вашого. Уклін вам, і допоможе нам Господь.
Князь Святополк не був людиною набожною. Більше того, подейкували, що він таємно вклоняється богам поганським. Але чого тільки не говорять? Те, що він спочатку звернувся не до митрополита, а до простого люду, зачепило Владику. Але князь є князь. Він господар, можливо, розхвилювався. Митрополит вирішив на це не зважати.
«Господь милостивий, подарує нам день новий», – подумав церковник.
Велелюдна процесія неспішно попрямувала до головного храму міста – Софії Київської.
– На коли призначено урочисту церемонію, Владико? – запитав Святополк. Князь і митрополит йшли трохи попереду, зліва і справа, стримуючи людей – особисті охоронники Святополка, позаду – священники, бояри та челядники князя.
– Як скажеш, княже, тобі вирішувати. – Митрополит Єфрем хвилю помовчав. – Ти з дороги, але люд вже третю добу чекає.
– Чимало людей