Чорна рада (збірник). Пантелеймон КулішЧитать онлайн книгу.
річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг, – і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
– Ось подивись, дідусю, – каже Черевань, привівши Петра до Божого Чоловіка, – чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана.[40] Що ж би тепер воно зробило!
Божий Чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:
– Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, – і вмре своєю смертю.
– Нехай лучче, – сказав батько, – поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.
– Ну, годі ж, годі вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще діло до розмови.
І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата – інша і в бубен б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим-то Черевань і звав свій жбан божком.
– Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, – каже кобзареві. – Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщі таке собі доскочив.
– Суєта суєтствій! – каже той, усміхнувшись.
– Ні, бгатіку, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
– Із божка? – каже Шрам. – Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
– Нехай він буде й чортик, – одвітує Черевань, – тілько кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки. Народ непобідимий, – от що!.. Так у тих-то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.
– А в тебе вже не така? – питає Шрам.
– Ні, – каже, – на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.
І дістав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а жид – одно од страху, а друге од скнарості – держить та й труситься. А зверху і підписано: «Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!» От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
– Се, бгатці, – каже, – така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.
Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоч той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.
– Ну, бгате Михайле, – каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам, – загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»
– Ну, бгатіку, – каже Черевань, – хоч убий, не второпаю. Дак як, як? Король на трьох
…убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана… –