Мальва Ланда. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
як скажена. При другій спробі прибрати фото прорвало руру водотягу, і він збавив цілий день із майстрами.
Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич при допомозі Славці перетрусив мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в’юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.
– Ти хочеш це все викинути? – здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. – Це не практично.
– А як буде практично?
– Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані накривки для слоїків.
І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки – це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму – в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.
Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич небавом подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, срібні кавові ложечки, стара гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалась його мама. Тепер він міг виміняти відразу зо два десятки цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що є на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов’язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, начеб мав видобути на світ не знати який раритет. І таки видобув.
– Ану вгадайте, хто це писав?
Над містом лине журавлиний крик.
Над містом у закіпченій імлі
Сумне благання і моління крил
Останніх журавлів.
Ти задихаєшся від хижої журби,
Тебе підстерігає всюди й обійма
Кривавий сміх сухотних горобин
І листя зжовклого істерика німа.
Тобі не хочеться, щоб чувся нині він
І шторами затягуєш вікно,
Але той крик… той крик, мов срібний дзвін,
Вривається крізь стіни все одно.
Ти затуляєш вуха, та дарма —
Той крик не стихне і не замовчить…
І вже не чуєш ти, як і сама
Із журавлями боляче кричиш…
– Це якась довоєнна поетеса, – сказав Бумблякевич. – І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.
– Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім’я нікому нічого не скаже.
Він простяг книжечку, і коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем…»
– Що з вами? – спитав Магула.
– Та ні, нічого…
Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореаґувати на це, як на випадковий