Антологія української фантастики XIX—XX ст.. АнтологияЧитать онлайн книгу.
– уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.
– За грішми? – спитав.
– Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.
– Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.
– Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.
Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.
– Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..
Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:
– Беріть, – каже, – це його гроші!
Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:
– А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.
Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.
– Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.
– Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.
– Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?
– От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!
Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.
Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував:
– Сиджу я, – каже, – у своїй келії і читаю Святе Писаніє, коли так ненароком зирк – аж стоїть передо мною Дорош, як живісінький. Тільки що хотів я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а він каже: «Поспішай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.
Після його смерті ніхто не знає, куди поділась його худоба, тільки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому панові. Частенько доводилось мені і в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав мені Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Відкіля прийшов старий, і в коші не знали; може, він і шляхетського роду, бо дуже письменний був і вірші компонував. Покійник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читає було нам ці вірші та й каже:
– Велика була душа у сього чоловіка: разом хотіла жить на небі і на землі!
Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв ліс у лимані і заборонив, щоб ніхто не рубав там дерева.
– Хто, – додав, – не послухає, то я мертвий устану і його лозиною протурю!..
Спасибі-таки старому, що заборонив у лимані рубати ліс: весело й глянуть, як воно