Антологія української готичної прози. Том 1. АнтологияЧитать онлайн книгу.
мерці. Хто протира очі, у кого є, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».
Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить зо своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити, а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять.
Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як наші мерці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре п’яний був, а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається, що тепер Великдень. От не п’яні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи».
Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже:
– Не все лишень виспівуй, покидай дробину на той світ ченцям на манастирі, бо вже нерано.
От пан Олексій сюди-туди мах, і «во утриє ізбивах» якраз поспіло та й закінчив. А отець Микита вийшов та й каже:
– Слухайте, панове-миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинах і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!
Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дійшла, осміливсь, та сіп попа за ризи, та й каже:
– А що, паноче-честноче! не во гнів вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання… теє-то… чи не підгуляли трохи, та, може, не зовсім проспались? Або, може, лежачи собі по домовинам, як, бува, у просі на печі, та позабували і дні? Який тепер Великдень? Ще тільки чистий понеділок, що й ложки гуляють…
– Еге! Вам піст, вам чистий понеділок, – каже йому отець Микита, – а наш Великдень, бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем’я справляємо Великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п’яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш. Ти ж нам гляди, що приніс вареника, то усім розділи, щоб нам не натощака лягати по ямах.
– А де ж я вам їх озьму? – сказав Нечипір. – Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника?
– А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника, – сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось. – Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую. – Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом цілуватись.
Повернув Нечипір язиком у роті… аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити? – дума собі. – Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й