Сповідь. Жан-Жак РуссоЧитать онлайн книгу.
подавалися найспокусливіші страви, здається мені ніби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер і шахраїв. Я незабаром став і тим і тим і відчував себе при цьому чудово. Погано мені було, лише коли я попадався.
Один спогад усе ще сповнює мене тремтіння і водночас смішить. Це історія мого полювання на яблука, яке мені дорого обійшлося. Яблука лежали в комірці, що її освітлювало денне світло з кухні через високу відтулину, прикриту ґратами. Якось, залишившись удома сам, я заліз на діжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23] до якого я не міг підібратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброївся рожном, але він виявився закороткий. Я надставив його іншим рожном, коротшим, для дрібної дичини, бо мій хазяїн любив полювання. Багато разів безуспішно штрикав я рожном і нарешті із захватом відчув, що підчепив яблуко. Я обережно підвів його до ґрат і вже був готовий схопити його… Хто висловить мій біль? Яблуко виявилося надто великим і не пролізало в дірку. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий ніж, аби розрізати яблуко, дощечку для його підтримування. Уживши найрізноманітнішої спритності і витративши багато часу, я зумів розрізати його, сподіваючись потім витягнути порізно обидві половинки, але щойно вони розділилися, як упали на підлогу комірки. Милосердний читачу, розділи моє горе.
Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я відклав нову спробу на завтра і, мов нічого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комірці ховалися два нескромні свідки, які на мене й наскаржилися.
Другого дня, дочекавшись зручної хвилини, я зробив нову спробу. Я піднявся на свої підмостки, подовжив рожен, прицілився… Але дракон не спав: раптом двері комірки відчинилися, в них з’явився хазяїн і, схрестивши руки на грудях, підбадьорив мене: «Сміливіше!»
Перо випадає у мене з рук.
Швидко звикнувши до побоїв, я став до них менш чутливий і нарешті почав їх вважати свого роду компенсацією за крадіжку, що давала мені право красти і далі. Не зважаючи на покарання, я намагався відомстити. Я думав, що, дістаючи за крадіжку побої, дістаю і дозвіл на неї. Я уважав, що крадіжка й побої невіддільні і становлять певне ціле. Виконуючи свою половину діла, я здавав клопіт про другу половину хазяїну. З такою думкою я віддавався крадіжкам ще упертіше, ніж раніше, і говорив собі: «Що ж трапиться? Мене поб’ють. Нехай: для того я і створений».
Я люблю попоїсти, але не жадібний; я чуттєва людина, але не гурман. Надто багато що відволікає мене від цього. Я заклопотаний шлунком, лише коли серце моє дозвільне, а це траплялося в моєму житті так рідко, що в мене й не було часу мріяти про ласі шматочки. Ось чому я не довго обмежував своє шахрайство їстівним і незабаром спрямував його на все, що мене спокушало. Якщо я не став справжнісіньким злодієм, то лише тому, що гроші ніколи мене не спокушали. У спільній майстерні у мого хазяїна був власний закуток, який він замикав на ключ.
Гесперидовий сад – за давньогрецьким міфом, у Гесперид, доньок титана Атланта, був на «блаженних островах» сад із золотими яблуками, який охороняв дракон.