Сповідь. Жан-Жак РуссоЧитать онлайн книгу.
із самим собою і спричинилася до того, що і стриманість, і насолода, і задоволення, і розсудливість однаково вислизали від мене.
Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслідки якого вплинули на все моє життя. Мій батько посварився з паном Ґотьє, французьким капітаном, який мав родичів у Раді. У цього Ґотьє, людини нахабної і підлої, кров заюшила з носа, і, щоб помститися батькові, він звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в місті. Батькові загрожувала в’язниця, і він вимагав, щоб туди ж, згідно із законом, спровадили і його обвинувача. Він не зумів цього добитися і визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батьківщиною, ніж поступитися в тому, що зачіпало його честь і свободу.
Я залишився на піклуванні дядька Бернара, що служив у той час на женевських укріпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого віку. Нас обох віддали у Боссе,[13] у пансіон до пастора Ламберсьє, щоб навчити латини та інших дурничок, що звуться освітою.
Два роки сільського життя трохи пом’якшили мою римську твердість і повернули мене в дитинство. У Женеві, де мене не силували, я був посидючий і любив читання, що було майже єдиною моєю розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити ігри, що стали відпочинком від занять. Я не втомлювався тішитися новим для мене сільським життям і так полюбив його, що ця любов ніколи в мені не згасала. Спогад про щасливі дні, що я провів у селі, змусив мене в будь-якому віці жалкувати за сільським життям, аж поки, врешті, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсьє, людина вельми розумна, не нехтував нашою освітою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що він добре вів справу, є та обставина, що, незважаючи на свою відразу до будь-якого примусу, я ніколи не згадував з огидою годин навчань, і хоча навчився небагато чого, але без зусиль, і згодом нічого не забув.
Простота такого сільського життя стала для мене неоціненним благом, відкривши моє серце дружбі. Досі я знав хоча й піднесені, але лише уявні почуття. Звичка до спільного мирного життя сприяла нашому ніжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його більше, ніж власного брата, і ця прихильність ніколи не зникала. Це був високий, худий і тендітний хлопець, покірливий духом і слабкий тілом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домі як синові мого опікуна. У нас були однакові заняття, розваги і смаки: ми були самі, однакового віку, і кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам і не доводилося часто доводити одне одному нашу взаємну прихильність, вона була надзвичайною, і ми не лише не могли й миті прожити порізно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласці; ми обидва були люб’язні, коли нас не змушували до цього, і доходили порозуміння в усьому. Якщо, з вини наших вихователів, на їх очах він первував наді мною, то наодинці з ним верховодив я, і це відновлювало рівновагу. Під час занять я підказував йому, якщо він затинався. Коли мій урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активніша вдача завжди керувала ним. Одне слово, наші характери так добре сходилися,
Боссе – селище на кордоні Франції та Швейцарії, година дороги від Женеви.