Українська драматургія. Золота збiрка. Иван КотляревскийЧитать онлайн книгу.
Хоч як не дивно, але саме прагнення пов’язати твір із конкретними, баченими автором фактами, наповнити його елементами побутової сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя, витворивши аутентичний стиль «української драматургії». Ним виявилась звичайнісінька трагікомедія, себто мілка «національна» філософія на глибоких «малоросійських» місцях. Утім, навіть усупереч улюбленим традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все частіше виявляється прагнення до більш широкого, філософського застосування української літературної мови. Звісно, спочатку це була таки глибша філософія, зокрема в соціально-психологічній драмі «Украдене щастя» (1894), сюжет якої І. Франко побудував на живих джерелах народної творчості – численні пісні про жіночу долю, що їх автор називав «жіночими невольничими псалмами», лягли в основу сюжету. Але по тому будь-яку «філософію» заступила ідеологія тієї чи іншої верстви, до якої належав автор певного твору. Так, вважається, що нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина – найбільш численної тоді верстви трудящих. Мовляв, на сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. І жодної тобі філософії!
Але, спитаймося, чи була в Україні власна філософія театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки цим основам узятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс – філософування, в основі якого – проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. У суті речі, основна методологія малоросійського філософування зокрема в театрі – це самопізнання і самоаналіз, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Г. Шелінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнання світу.
Відтак, обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Слідом за епохою класицизму з її звинуваченнями панам-глитаям, модерна українська драма часів символізму кінця ХІХ ст., як і будь-яка велика «гуманітарна» форма, втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям