Українська драматургія. Золота збiрка. Иван КотляревскийЧитать онлайн книгу.
Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется.) А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.
Олексий. Ходив же ти у дорогу?
Стецько. Ходив.
Олексий. А куди?
Стецько. З хурою, до моря.
Олексий. До якого мiсця?
Стецько. Аж до Основи.
Олексий (смеется). Крий Боже, як далеко! Аж двi верстви!
Уляна. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив.
Олексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки?
Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю… та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод…
Олексий. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув.
Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та не втiкай.
Олексий. Що ж тобi було у приводi?
Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!
Олексий. Через що тебе не прийняли у салдати?
Стецько. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (Перебирает пальцы.) Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.
Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А iди обiдати!
Уляна. Зараз, мамо, прийду.
Одарка. Коли Стецько тут, клич i його.
Стецько. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень i вночi усе б обiдав. (Уходит во двор.)
Олексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!
Уляна. Чи я ж сама за нього iду, чи що?
Олексий. А як же? коли i за рушниками велiла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тiльки мене i бачила. Сам собi смерть заподiю.
Уляна (бросаясь к нему). Олексiєчку, мiй голубчику! I я без тебе не хочу на бiлiм свiтi жити! Не вмирай без мене, озьми i мене з собою! Не покинь мене сиротинкою!
Олексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ти не держиш правди i мiняєш того, хто тебе любив, вiд щирого серця… дуже, дуже любив… i мiняєш на кого? Не боїшся ж ти Бога, га?
Уляна