Груші в тісті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
на дверях кімнати такий історичний напис: «Сонечко, чому ти сховалось за хмарку?»!
Я кепкував:
– Покажи мені ту хмарку, за яку здатне сховатися твоє Сонечко.
Ми виїхали за місто, потім ішли добру годину пішки. Сонце парило, розтоплений асфальт смердів смолою, а вгорі над нами захлинався від щастя жайворонок. Захлинався від щастя і Бодьо, тягнучи на собі човна, піт заливав йому очі, але він намагався скидатися на бадьорого. Він був упевнений, що знає куди веде, бо там нас мало чекати озеро, де ми усі могли б собі поплавати і випробувати човен.
Та коли ми нарешті доплуганилися до цього з дозволу сказати озера, то побачили калабаню, що мала упоперек, може, з півсотні метрів. По берегах вона геть заросла очеретом, а плесо вкривала ряска, з якої подекуди стирчали якісь залізяки, патики, шини, каркас ліжка… Лізти у таку баюру нам відразу розхотілося, але Марцінковий ентузіазм не згас ані на краплинку. Він напомпував човен і потягнув своє Сонечко до води. Сонечко впиралося, але для Бодя це вже було питанням честі. Він зайшов по коліна у воду, притримав човна, поки Сонечко сідало, а потім вгромадився й сам. Човен захитався і ледь не перекинувся. Бодьо весело наліг на весла, і човен, наче криголам, орючи ряску, виплив на середину плеса.
Ми тим часом розклали наїдки і почали пікнікувати, стежачи за Бодьовими маніпуляціями з човном. Довго йому плавати не довелося, човен напоровся на якусь залізяку і став несподівано здуватися. Бодьо з усіх сил гріб до берега, але здутий човен не слухався, він обвисав, як шмата, і щодалі занурювався у воду. Врешті обоє вивалилися в калабаню. На щастя там було неглибоко, але що Сонечко було в сукні, то вимокло, як хлющ. Ми допомогли їм вибратися на берег і решту дня тільки те й робили, що дерли лаха з Бодя.
Діти кукурудзи
Окрім роботи вантажником на книжковій базі я ще пропрацював чотири місяці у 1975-му в обласному архіві науковим працівником. Я не мав прописки, тому мене оформляли тимчасово двічі по два місяці. Ходити на роботу на дев’яту ранку і йти з роботи о шостій – для мене мука. Ненавиджу будики. Мене не так дратувало те, що я мушу встати о восьмій, як несподіваний дзвінок, який вривається в сон, руйнує сновидіння і викликає стрес.
Директриса архіву А. Мільшина, дружина кагебіста, намагалася впровадити дисципліну і завела на прохідній спеціальний журнал, в якому кожен мав розписуватися, коли прийшов і коли пішов. Рівно одна хвилина по дев’ятій вона забирала журнал, а потім суворо вичитувала пізнюків. Зайве казати, що я був пізнюком-рецидивістом, бо запізнювався не тільки приходячи на роботу, а й повертаючись з обіду.
За місце моєї праці правив історичний стіл – за ним до свого арешту працював Ігор Калинець. Про це мені повідомили працівники, які сиділи зі мною в одному кабінеті, – пан Бодьо і пані Мокрицька. Обоє були неабиякими оригіналами. Пан Бодьо ходив і влітку, і взимку в одному вбранні – сорочка, штани і сандалі, інколи взимку вдягав светра, але не носив плащів, курток чи шапок. То був цікавий чоловік, начитаний, але дивакуватий, жив з мамою, ніколи не був одружений. Такий собі