Груші в тісті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
справу зі справжнім поетом. Адже я на ту пору мав куди менше публікацій.
Потім пошепки запитав мене, чи не міг би я перевезти за кордон його вірші, бо друкують його тут мало, а він модерніст, і за кордоном чекає його великий успіх.
– Добре, – сказав я, – чому б і не перевезти? А там нічого нема антисовітського?
– Є, – почервонів поет, видихаючи мені в обличчя випари свого хворого шлунку. – Але я усе зашифрував. Вам тільки треба вивчити напам’ять засекречені слова: Україна – Марина, Союз – гарбуз, Бандера – Рівера. Я маю копію на папіросному папері мікроскопічними буквами. Але ТАМ спеціалісти розберуться.
– Нема питань, – кивнув я, але заздалегідь думаючи про історію, замовив також друковану копію, бо мікроскопічна піде в смітник, а щось же й на пам’ять хочеться залишити.
Тим часом прибуло вино, і жодного аргументу, аби його не пити, в мене не зосталося. Заспокоювало тільки одне – всі інші вже давно добряче захмеліли. Дехто, помітивши, як Наталочка липне до мене, кинув кілька реплік стосовно україно-югославської дружби. Цього було достатньо, аби й без того похмуре обличчя її приятеля вкрилося глибоким смутком, він зиркав на нас із-під лоба і жував слину, бо ґумок тоді не було. Я зрозумів, що справжня небезпека може чаїтися саме з його боку, але вино так приємно розслабляло, а Наталоччині колінця так по-кошачому терлися об мої, що хотілося перетворитися на югослава на всю решту життя.
Несподівано з магнітофону, який доти хрипів собі тихенько в кутику, гримнула «АББА», і я з панночкою загойдався в павутині танцю. Танцювати під пронизливим поглядом Ромчика було важко.
– Обожаааю югославів, – провуркотіла Наталочка, гладячи мою руку вище зап’ястя. – Особливо це чорне волосся. – За мить її очі ковзнули мені на груди, а за ними й рука: – Ух ти…
– Можу поділитися розсадою, – сказав я.
– Дякую, не треба, – засміялась вона, – своєї не можу позбутись.
– А де в тебе росте?
– Ого! Багато хочеш знати, – сказала вона, але так лагідно, що не було сумніву – знання мої незабаром поглибляться.
В коротку мить між танцями ми не розлучалися і продовжували своє млосне колихання в прокурених сутінках покою. Ромчик пив горілку і жував тепер сало. Ніщо так не заспокоїть розгніваного українця, як добре сало. Забери в нас сало, і ми спалахнемо, як чеченці, та кинемось бити москалів. Сало по-материнському зігрівало зболілу душу Ромчика, його сільські натруджені руки майбутнього скульптора, автора численних бовдурів Лєніна, прагнули близького контакту з моїм інтелігентним писком. У сутінках зловісно зблискували його очі, пронизували мене наскрізь, мов промінь рентгена, і намагалися вичитати, що ховається в глибинах моєї югославської душі. Врешті він не витримав і, вловивши паузу між танцями, підскочив до нас:
– Наталю, може, ти врешті і зі мною потанцюєш?
– З тобою я, голубе, танцюю вже цілий рік. Чи заслуговую я на перерву?
– Не поняв, – набурмосився Ромчик, а я тривожно зміряв його бичачий карк і стиснуті п’ястуки.
Ах, чому