Груші в тісті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
від тебе дочекаєшся… не роби того…
– Ну чому?
– Бо тому… я вже сплю.
– Та чи я тобі бороню? Спи. Я такво тільки… трошки… о, видиш… ціхо, ціхо, вже всьо добре, ціхо…
І там теж заскрипіло. Тим часом з нашого ліжка не долинуло жодного звуку. Ми сплелись у поцілунку, але помилково було б вважати, що я досягнув цим вершини моїх прагнень – руки мої намагалися заволодіти то цим, то тим ґудзичком, або запинкою, збігали вниз, до ніг, потім вгору – до персів, але всюди їх перестерігала пильна рука власниці усіх тих маєтків і не давала пробитися до тепліших і затишніших закамарків. Врешті це мене знудило і я здався, я просто відвалився під стіну і заплющив очі.
– Ти образився, так? – прошепотіла Наталочка.
– Ні.
– Ти образився, я знаю… Я розумію тебе, ти звик там до інших дівчат…
Невже цілка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стільки гарненьких дівчат! Розкручувати цілку у ті часи доводилося місяць, а то й два, вдавати стільки часу югослава я не мав жодного бажання.
Тим часом на одному ліжку усе затихло, а на іншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепіт:
– Тільки не в мене… нічого подібного… ти погано порахував… а я тобі кажу сьомого… ні, сьомого… я краще знаю… попробуй тільки…
– Розумієш… – шепотіла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…
Я позіхнув. Картина вимальовувалася ясна і прозора. Панночка вирішила мене захомутати, вийти заміж за іноземця – мрія кожної порядної дівчини. Але у Львові іноземців зовсім не так багато, як гарячих дівочих сердець. Я розумів, що ось зараз вона чекає від мене якихось чутливих слів, запевнень у вірності, бажано вічній, і головне – обіцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адріатику.
– Ти розумієш мене? – кусала мене за вушко Наталя і тепер, коли я поклав руку на її стегенце, вона не скинула її.
– Розумію, – сказав я, і моя рука поповзла вище.
– Потрібні почуття… щось мусить людей об’єднувати…
– Я теж без почуттів не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неї на сідничках. – Як тільки я побачив тебе, я зрозумів…
Головне, хлопці, у цих справах пауза. Пауза – велике діло.
– Що… що зрозумів?
Тут моя рука випірнула з-під її спіднички і лягла на перса.
– Я хочу чути, як б’ється твоє серце, – сказав я.
– Ні, ти скажи, що зрозумів? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщіпав її ґудзики.
– Я зрозумів, що ти якраз та, яку я шукав.
Це були мої коронні слова в таких випадках. На щось більше спромогтися я не міг, бо це те саме, що, добряче зголоднівши, промовляти до паруючої миски борщу. Моя маломовність мала своє виправдання і в недосконалому володінні літературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила ті мої «хробачки» і жадібно заковтувала разом з гачками.
– Ти справді так