Вікна застиглого часу. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
– ці слова не до Бога звернені.
– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!
І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.
Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:
– Це неправда – вона живе!!!
Будяки осудливо закивали головами.
– То її нема?
До кого я звертався?
– І не буде ніколи-ніколи?
Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені – крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, наче крізь мої вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бійся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою і свист його тіла, що протинає повітря, а я біжу зі всіх сил до горіха в надії сховатися в його дуплі, і страх затискає в кліщі моє налякане серце, а яструб ось-ось упаде мені на тім’я, і я пищу точнісінько так, як і тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, – дупло в горіхові таке вузьке, і я ніколи не проникну в нього, а моя Ілаялі сміється: «Гойда-гойда-гойда!»
Граната на двох
У пивниці було тьмяно і гамірно, з вулиці долинав пронизливий скрегіт трамвайних коліс. Треба було нахилятися до співрозмовника, аби що-небудь почути.
– То ви не пригадуєте мене? – спитав я старого Тарковича.
– Направду, ні, – похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потім відсьорбнув пива і сказав: – Стільки людей за життя бачиш…
Голос мав хрипкий і втомлений. На устах вибачлива усмішка.
– Певно, я змінився, якщо не пізнаєте мене. Ви – Таркович, правда?
Почувши своє прізвище, блиснув очима і знов уважно подивився на мене. Усмішка зів’яла.
– Я товаришував з Міськом.
Він враз заціпенів, і рука його міцно стисла гальбу, аж побіліли пальці. Але обличчя вже потепліло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприємний спав йому на гадку, коли намагався мене впізнати. Хтось, кого він боявся і ненавидів. Тепер це минулося. Він знову всміхався – лагідно й зі смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впізнає.
– То ти знав мого