Вікна застиглого часу. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.

      – Перестань! Хочеш дідька вигойдати?

      Коли я розповів про це Міськові, він одразу ж загорівся піти на цегельню і там вигойдати дідька.

      – А як вигойдаєм, то що з ним будемо робити? – питав я.

      – Як то що? Хіба ти не знаєш, що роблять з дідьком?

      – Нє-а…

      – Можна ним командувати. Він що захочеш зробить для тебе.

      Дорогою ми вимріювали найпотаємніші бажання.

      – Я попрошу цілу виварку морозива, – облизався я.

      – А я попрошу чарівного коня. Сяду на нього і поїду шукати собі царівну.

      – Нащо тобі царівна?

      – Я визволю царівну, привезу її сюди і покажу Нусьці.

      Нуська була об’єктом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закінчила і має кавалерів, а нам літ як наплакав кіт. Ми закохалися в неї одночасно, а тому й вирішили одружитися на Нусьці удвох.

      Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці. Ми гірко страждали. Одного разу Місько сказав:

      – Ми дурні. Треба писати віршами.

      І тут він прочитав мені вірш, буцімто ним придуманий:

      Я не повірив, що такого гарного вірша придумав Місько. Але довести не міг, а тому вирішив сам написати віршоване послання.

      Понадто до цього у мене був родинний хист. Бабця, татова мама, писала винятково віршовані листи, навіть тоді, коли опинилася у Сибіру, а тато складав римовані поздоровлення всім знайомим на всі свята. Тато був визнаним поетом. Усі його вітання неодмінно закінчувалися згадкою про троянди, які обов’язково повинні встеляти «життєву» дорогу. Саме тому це діло повинно б мені краще вдатися, ніж Міськові, і я з запалом кинувся у вир віршописання. Перший мій твір виявився понад усі сподівання:

      Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

      – Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

      Його сім’я була далека від літератури.

      – Як то не я? – обурився я. – Хто ж іще?

      – Твій тато! От хто! – зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

      Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – моє.

      – Ах, так! Не віриш! Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

      Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

      Місько розпачливо колупався у носі.