Місце для дракона. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
дрімоту й порушив чорний маслянистий спокій. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущів хутко вивищувалися, ховаючи від мене все більшу частину знезореного неба.
Безпровидна темінь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звіра, сповіщала наближення Кривої долини. Тут я згадав ще про один засіб, який додає хоробрості, й запалив цигарку. Тепер уже моя нічна вилазка нічим, хоча б формально, не різнилася від звичайної прогулянки перед сном. Я навіть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася переді мною, перестав відчувати її насмішкуватість, зловтіху і думати про несподіванки, які вона, можливо, готує.
Спускався в долину, і здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться від очей у глиб тіла, в його темряву і неспокій, не знаючи нічого про довжину, про те, коли саме руки відчують пустку, а я – моторошне падіння на дно свідомості. Каміння поторохкувало і похрускувало під ногами, і якось непомітно розчинилися в липкій тиші кроки того, хто йшов попереду.
Йти далі не було жодної потреби, десь тут, з цього місця, вся долина завидна мусила бути мов на долоні. Цигарка припекла пальці, я дав їй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетів униз. Тоді вийняв сікача, і вся душа моя переселилася у праву руку, що міцно стискала його руків’я.
Даремно вдивлятись у цю відчайдушну чорноту, нічого з неї не виловиш, окрім власної безпомічності, але я терпляче чекав. Оте світіння залишалось єдиним доказом, якого мені бракувало, щоб повірити у теревені Каленика. Добре знав, що може світитися серед ночі й пень, але в долині не було жодного пня. Те світіння повинно бути якимсь незвичайним, інакше в нього не повірю. І, хоч курити не хотілося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.
З долини сочилася вогкість і закрадалась під одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаєну місцину, котра гіпнотизує, мовби намагається втягнути в себе, у цю незвідану порожнечу, яка кличе і випростовує забуті крила над головою.
Поволі я втрачав терплячість, подумалося, що ось я докурю цигарку й піду. Холод ковзнув по шиї, я себе витратив і програв, хоробрості вистачило тільки дійти сюди, бо ось уже почав відчувати незахищеність спини і боків. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волі і не відпускало. Зараз уже вчувалося безліч кроків, що з усіх сторін променіли до епіцентру мозку, і ні цигарка, ні сікач уже не допомагали, моє єство раптом поділилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору і лише руки не втрачали рівноваги й готові були боронитися.
Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахувала мені груди, переставляла місцями все, що, на її думку, не так розташоване, добувала мене зсередини і гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холодній спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надавало сили. Здавалося, що я врешті опанував себе, а проте не покидало відчуття, що зараз таки дремену,