Тигролови. Іван БагрянийЧитать онлайн книгу.
ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко.
«Так… Кінець…»
Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. «Який пак сьогодні день?… А, шостий… Ну, це ще здорово… Коняка б уже здохла… А якби я був конякою – було б ліпше?… Шостий… Так… Але Бог за шість день світ увесь сотворив… і ці нетрі теж… Атож…» Чорна пауза. І знову: «Шостий день… Оце й є він – останній, уже зовсім останній день мого життя… А ще б трохи…»
Проте це вже така собі, млява думка.
Не хотілося рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілося думати. Хотілося лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри. І нехай розповідають під високим небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий… І нехай слухають вивірки… Як один хоробрий і сміливий п’ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов – смерть… Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак… Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі…
І дзвенять кедри… Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі… на Дніпрі… Ге-ен… І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором…
Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:
…Мати ж моя пава,
Тепер я пропала,
Що ж ти мене туди дала,
Де я й не була…
Мати ж моя вишня…
Мати ж моя вишня…
Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не підводиться. То її держить йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати…
А мати схилилась близенько-близенько…
Раптом – що це?! Він розплющив очі. Стукіт?! Постріл!
Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. У вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:
– Грицьку!!!
Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:
– Грицьку!!!
Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур’яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько…
Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!..
Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.
Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!
Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п’яною жагою помсти. Ага!!!