Ніч у Лісабоні. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
лишиться назавжди. Я тільки повинен ще раз… – Він обірвав фразу. – Ви розумієте? – запитав після паузи.
– Так, – відповів я і обережно додав: – Це не важко зрозуміти, пане Шварц.
– Цього взагалі неможливо зрозуміти! – раптом палко і пристрасно заперечив він. – Вона мертва. Вона лежить у кімнаті з зачиненими вікнами. В огидній дерев’яній труні, мертва, і… то вже не вона! Хто може це збагнути? Ніхто! Ні ви, ні я, і ніхто; а хто скаже, що розуміє це, той покривить душею!
Я мовчки чекав. Мені нерідко доводилось зустрічати таких людей. Людям без батьківщини втрату пережити важче. Ніде тоді не знаходиш опори, і чужина стає страшенно чужою. Я сам це пережив у Швейцарії, коли до мене дійшла звістка про те, що моїх батька та матір спалили в концентраційному таборі в Німеччині. Мені весь час ввижалися очі моєї матері в вогні печі. Та картина переслідувала мене ще й тоді в Лісабоні.
– Гадаю, ви знаєте, що таке емігрантський колер,[3] – уже спокійніше сказав Шварц.
Я ствердно кивнув. Офіціант приніс у мисці креветки. Я раптом відчув сильний голод і пригадав, що з полудня нічого не їв. Я нерішуче поглянув на Шварца.
– Їжте, їжте, – запрошував він. – Я почекаю.
Шварц замовив вино і сигарети. Я їв швидко. Креветки були свіжі й смачні.
– Мені трохи незручно перед вами, – виправдовувався я, – але я дуже зголоднів.
Я їв і поглядав на Шварца. Той сидів спокійно, дивився на панораму міста внизу, не виказуючи ні нетерпіння, ні роздратування. Я відчув до нього щось схоже на прихильність. Очевидно, він звільнивсь від фальшивих правил пристойності і знав, що навіть коли поряд хтось страждає, можна відчувати голод і їсти, не зрікаючись своїх чуттів. Коли нічим не можеш допомогти людині, то голодному краще з’їсти свій хліб, поки його не відняли. Ми ніколи не знаємо, коли у нас можуть відібрати хліб.
Відсунувши тарілку, я взяв сигарету. До того я вже давно не курив. Все заощаджував гроші, щоб мати їх більше для рулетки.
– На мене найшов той колер весною тридцять дев’ятого року, – повів далі Шварц. – На той час я вже прожив в еміграції п’ятці кроків. Де ви були восени тридцять восьмого року?
– В Парижі.
– Я теж. Ось тоді я й не витримав. Саме перед укладенням Мюнхенського пакту. Мене охопила агонія страху. Хоч я ще по інерції продовжував ховатись і захищатись, але дійшов до краю. Я сказав собі: скоро буде війна, прийдуть німці і заберуть мене. Так мені судилося. Я вже примирився зі своєю долею.
Він кивнув.
То був період самогубств. І що дивно: коли потім через півтора року німці дійсно прийшли, самогубства траплялись рідше.
– Потім уклали Мюнхенський пакт, – вів далі Шварц. – У ту осінь 1938 року дехто відчув себе так, наче йому вдруге подарували життя. Нараз воно стало таким легким, що люди втратили будь-яку обережність. Навіть каштани в Парижі зацвіли вдруге, ви пам’ятаєте? Я став таким необачним, що відчув себе людиною і, на жаль, почав поводитись як людина. Поліція схопила мене і за повторний незаконний в’їзд до Франції посадила на місяць за ґрати. А потім почалася стара
Хвороба коней, схожа на сказ. Ремарк вживає цей термін для характеристики людини, яка вже не може контролювати своїх вчинків.