Привітання життя. Богдан-Ігор АнтоничЧитать онлайн книгу.
бомбаї й багдади.
І начеб виросли нам крила з пліч,
і забажали ми летіти пріч.
Та в кріслах нас держав шалений гніт,
розпуки нас облив морозний піт.
До музи
1
Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є шалене,
а думка з ним водно.
Навіщо ти прийшла до мене,
веселкою заблиснула в вікні?
Навіщо серце ти шалене
в ці безпросвітні будиш дні.
2
Тисяча питаннів падає на наші уста,
тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,
тисяча зірок свої вказує нам дороги, тисяча
вогнів палає, й далі темінь пуста.
І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,
моряки сліпі на корабельній світа вежі.
Музо, вигнана за дійсності вузької межі,
чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь.
3
Я не потраплю, я не зможу, я не зможу
для тебе вирізьблювати, мов діаманти, вірші,
як дні кругом все гірші, все гірші.
Але я знаю: в цю хвилину непригожу
небавом, може, навіть нині нараз
тебе побачу в простої людини чині.
4
Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є шалене,
а думка з ним водно.
Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є
шалене?
А може, чує що воно.
Зелена елегія
Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.
Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
жовта дорога вела просто до річки униз.
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.
В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.
Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.
Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.
Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.
Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець,