Що ховається у сутінках. АнтологияЧитать онлайн книгу.
поїздки останніх кількох років. Повітряне охолодження. Двигун з двома внутрішніми розподільними валами. Шестишвидкісна коробка передач. Майже 1700 кубічних сантиметрів двигуна. А який звук! Тільки «харлеї» можуть звучати, мов літній грім. Коли на світлофорі ти під’їжджав до якогось «шевроле», водій усередині замикав двері.
Робінсон ковзнув долонею по керму, потім заніс ногу і сів у сідло, упершись ступнями в підставки для ніг. Діана дуже наполегливо переконувала його продати мотоцикл, а коли він таки виїжджав на ньому, знову і знову нагадувала, що у Вермонті недарма діє закон шолома… про який ідіоти в Нью-Гемпширі і Мейні знати не хочуть. Тепер він міг їздити без шолома, якби захотів. Не було Діани, яка бурчала б, не було автоінспекторів, які б його зупинили. Він міг їздити хоч з голою дупою, якби схотів.
– Хоча потрібно буде стерегтися вихлопних труб, коли злізу, – сказав він і розсміявся.
Не накриваючи «харлей» брезентом, він повернувся до будинку. Ґендальф лежав на підстилці з ковдр, яку зробив для нього Робінсон, опустивши ніс на передню лапу. Подушечок пес навіть не торкнувся.
– Поїж, – сказав Робінсон. – Тобі має покращати.
Наступного ранку на ковдрах навколо задньої частини тіла Ґендальфа з’явилася червона пляма, і він не зміг підвестися, хоч як намагався. Після другої марної спроби Робінсон виніс його з будинку. Ґендальф спочатку полежав на травичці, а потім таки спромігся встати і присів на задніх лапах. З нього ринув потік кривавих випорожнень. Ґендальф, ніби присоромлений, відповз убік, потім ліг і спрямував на Робінсона скорботний погляд.
Цього разу, коли Робінсон підняв його, Ґендальф заскавчав від болю і вишкірився, але не вкусив. Робінсон відніс його в будинок і поклав на підстилку. Розпрямившись, він подивився на руки і побачив, що на них повно шерсті. Коли потер долоні, шерсть полетіла донизу пухом ваточника.
– Усе в тебе буде гаразд, – сказав він Ґендальфу. – Це просто щось із животом. Напевно, зжер дохлого бурундука, поки я не бачив. Полеж, відпочинь. Я впевнений: коли повернуся, тобі вже покращає.
У «Шевроле Сильверадо» залишалося ще півбака бензину, більш ніж достатньо на шістдесят миль поїздки до Беннінгтона і назад. Робінсон вирішив спершу сходити до Лісових Акрів дізнатися, чи не потрібно чогось Тимліну.
Його останній сусід сидів у своєму кріслі-гойдалці на порозі «Вероніки». Був він блідий, під очима темніли фіолетові мішки. Коли Робінсон розповів про Ґендальфа, Тимлін кивнув.
– Я майже не спав уночі. Бігав до туалету. Мабуть, ми з ним підхопили однаковий вірус. – Він усміхнувся, показуючи, що це жарт… хоча й не дуже смішний.
Ні, сказав він, у Беннінґтоні йому нічого не потрібно, але, можливо, Робінсон заїде до нього на зворотному шляху.
– У мене є щось, що може тобі знадобитися, – додав він.
До Беннінґтона діставатися довелося довше, ніж розраховував Робінсон, через покинуті на дорозі машини. До фасаду «Королівства Харлей-Девідсон» він під’їхав майже