Що ховається у сутінках. АнтологияЧитать онлайн книгу.
сказав Робінсон і важко сів. – Господи, Говарде, я співчуваю!
– А ти? Як ти почуваєшся?
– Добре. – Але це вже було не зовсім так. На передпліччях у нього розквітли кілька червоних плям, не схожих на сонячні опіки, ще одна з’явилася на грудях, під правим соском. Вони свербіли. І ще… сніданок залишався всередині, але шлунок, схоже, не дуже цим тішився.
Тимлін подався вперед і постукав пальцем по шприцу.
– Демерол. Я збирався ввести його собі, а потім розглядати картинки Вермонту, доки… доки. Але я передумав. Мені підійде пістолет. А ти бери шприц.
– Я не готовий, – відповів Робінсон.
– Це не для тебе. Ґендальф не повинен мучитися.
– Мені здається, він просто з’їв бурундука, – мляво промовив Робінсон.
– Ми обидва знаємо, що річ не в цьому. А якби навіть і в цьому, мертві тварини так насичені радіацією, що проковтнути бурундука – це те саме, що проковтнути кобальтову капсулу. Дивно, що він взагалі так довго протягнув. Будь вдячний за той час, який ти провів із ним. Трохи благодаті. Це все, що потрібно гарному собаці, знаєш? Трохи благодаті.
Тимлін уважно придивився до його обличчя.
– Тільки не здумай мені заплакати. Якщо ти заскімлиш, я теж заскімлю, тож ну його на хер, чоловіче.
Робінсон зумів стримати сльози, хоча, правду кажучи, не почувався аж так мужньо.
– У холодильнику є ще упаковка «Бадвайзера», – сказав Тимлін. – Не знаю, навіщо я її туди ставив. Напевно, за звичкою. Принесеш нам по баночці? Тепле пиво краще, ніж ніякого. Здається, це Вудро Вільсон так сказав. Вип’ємо за Ґендальфа. І за твій новий акумулятор. А я поки сходжу по-маленькому. Хоча хтозна, тепер це може закінчитися чимось серйознішим.
Робінсон сходив за пивом. Коли повернувся, Тимліна не було. І не було ще майже п’ять хвилин. Прийшов він повільно, тримаючись за стіни. Штани зняв і замість них обгорнувся вологим рушником. Сідаючи, тихенько застогнав, але протягнуте Робінсоном пиво взяв. Вони випили за Ґендальфа. «Бадвайзер» справді був теплим, але не таким уже й поганим. Зрештою, це ж був Король Пива.
Тимлін узяв зі столу пістолет.
– У мене буде класичне вікторіанське самогубство, – промовив він задоволено, наче передчуваючи. – Приставити пістолет до скроні. Другою рукою закрити очі, і – прощавай, жорстокий світе.
– Я влаштовуюся в цирк [2], – не замислюючись, підхопив Робінсон.
Тимлін щиро розсміявся, губи розімкнулись, і оголилися нечисленні зуби, які ще залишилися.
– Це було б чудово, але сумніваюся, що вийде. Я розповідав тобі, що в дитинстві мене збила вантажівка? Так, та, яку наші англійські кузени називають «молоковіз».
Робінсон похитав головою.
– У 1957-му це сталося. Мені було п’ятнадцять. Я йшов собі сільською дорогою в Мічигані в бік шосе 22, де сподівався на попутці дістатися Траверс-ситі й там потрапити до кінотеатру на подвійний сеанс. Я розмріявся про одну дівчинку з мого класу
«Прощавай, жорстокий світе, я влаштовуюся в цирк» – слова з пісні Глорії Шейн Бейкер «Goodbye Cruel World». Найбільшої популярності пісня набула у виконанні Джеймса Даррена.