Що ховається у сутінках. АнтологияЧитать онлайн книгу.
і не здогадувався, що в тілах чоловіка та жінки може бути стільки крові, але сьогоднішня ніч його багато чого навчила. І хоча кров уже не фонтанує, він чує, як червона річка тече крізь ніч. Це відчуття, уважає він, є витвором уяви. Мозок говорить, що ніякої річки тут немає. Є тільки залишки струмочка, що вмирає. І рогоза, що тихенько шарудить на гарячому літньому вітрі. І сміття, що накопичилося за зиму. А ще є тіні, густі й важкі, подібні до тіней в будинку з вимкненими рубильниками, бо лише тоненький, як край нігтя, півмісяць сріблиться сьогодні високо в небі.
Так. Усе так і є. Місяць світить і на багато інших будинків у цьому містечку. Убивця думає про них і про людей усередині. Уявляє, як увійде до якогось із них із пістолетом у руці. І хоч ніхто в усьому місті не кривдив його так, як ті двоє, що лежать мертві в темряві, інші його теж ображали, ще і як. І він думає про цих людей, про їхні будинки і про темряву, що спокусливо чекає всередині, здатна приховати будь-які дії, які йому заманеться вчинити.
Він прямує за думкою. Він прислухається до річки, тієї, якої немає. Раптом він відчуває страшенну втому. Місяць занадто сильно нагадує рану ночі, тому він дивиться на тіні, що темніють під мостом. У них він бачить те, чим вони є насправді, як думки в голові. Це лише тіні, немає ніякої ріки крові.
Але думки таки не дають йому спокою… як і звук. Він ніяк не зникає. А ще різкий, солонуватий запах – ніч просякнута ним.
Тонка плівка поту зволожує пальці вбивці й відбивається на пістолеті. Раптом кінець здається дуже близьким, і він замислюється: «Як це буде, коли відчуєш смак власного поту, натискаючи на спусковий гачок пістолета?»
Спокуса велика. Можливо, аж завелика. Тому він звільняється від неї – кидає пістолет у затінку. І відразу серце починає калатати. Він уже не відчуває втоми. Крім того, його раптом охоплює відчуття звільнення. Звук унизу – не зовсім удар і не зовсім сплеск, але він знаменує закінчення. Принаймні, так здається вбивці. Він закурює. Але не викурює й половини сигарети в тьмяному світлі нігтя-місяця. Він кидає і її в затінку внизу, спостерігає, як червоний вогник тютюну летить у темряву, і слухає, як він шипить, приєднавшись до пістолета в прохолодній воді струмка.
Він поспішає геть від тіней і річки, якої немає. Коли сигарета згасає, убивця вже сидить у машині. Він заводить двигун і рушає. Чомусь це здається кумедним. Він сидить за кермом. Нога на педалі газу. Перед ним простягається дорога, а позаду – милі. Місто, у якому відбуваються кепські речі, віддаляється, як і кров на підлозі в будинку з вимкненими рубильниками, як і запах цієї крові.
Убивця в машині їде швидко.
Але думає він лише про човен.
І про річку, яка називається Харон.
Тому він розганяється ще швидше.
Уявляючи пустелі, які чекають його на заході.
Пістолет убивці летить крізь тіні, повільно, ніби занурюючись у глибини кривавого моря. Він приземляється на стару рукавичку, розкрита долоня – наче порожня колиска, сухі пальці скрючені, ніби готуються вхопити.
Тонкий