Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-ДавидовичЧитать онлайн книгу.
місяць.
Горобенко схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра. Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його при страсний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тільки в кутку біля піддашшя зали шилась журна тінь, наче згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і він був любий йому. П'яна сонячна радість і самотня туга затінку були споріднені, вони доповнювали одна одну, вони – як рідні сестри.
Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер… Чому?
Горобенко це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів: «Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й не говорилось офіційно), а тепер вона була б „міщанкою“, „баластом“, безпартійною „сволоччю“…»
Горобенко подумки сказав і це. У цій грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім… є багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за оранжерейні хризантеми, в холодну, безпросвітню фугу легко згадається чистий, осяяний весняний ранок… Надя вмерла, вмерла тільки фізично, а коли з'явиться рідко уві сні, вона буде просто Надею, «дореволюційною» Надею.
На веранду вийшла з таганчиком і чайником двірникова дружина Параска Федотівна. Революція позначилась в її житті насамперед тим, що домкомбід переселив її родину з конури в колишній панський кабінет. Вона живе поруч із Горобенком і задоволена з тихого сусіди. Їй часом стає навіть шкода цього мовчазного «комісара»: «Чудний якийсь: інші, глянь, свій виїзд мають, комуністичний Великдень потай по-старому справляли з поросям, сирною паскою і спиртом, а цей…»
Параска Федотівна лагідно привіталась, поставила на цементову долівку таганчика і попливла по східцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки повернулась назад, на веранду. Тут безпечніше: можна на хвилинку піти і чайника не вкрадуть, потім, ніхто не побачить і не проситиме окропу.
Горобенко глянув на дебелу постать Параски Федотівни і нараз подумав: «Дивно: за весь час у партії мене ще ніколи не потягнуло до жінки. І це зовсім не тому, що – Надя…»
Коли заплигали під чайником жваві вогненні язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотівна витерла спідницею руки і звернулась до Горобенка:
– На сонечку грієтеся? Воно дійствительно, що прелесть… Може, стаканчик чаю візьмете? Я зараз сахар перепалю… Тепер і чай такий, знаєте!.. – сказала Параска Федотівна, зітхнувши. – Раніш, бувало, підеш у лавку, візьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова купиш…
Параска Федотівна солодко бурмотіла собі, а тим часом чайник почав захлинатись, і від перших його бризок сердито зашипіло у вогнищі.
– Так,