Князь Кий. Володимир МаликЧитать онлайн книгу.
віків потріскалося і розсипалося на більші й менші брили. А Рось, мов розлютована звірина, б'ється об його підніжжя, скаче по камінню, проривається вузькими щілинами поміж скелями і мчить далі, у темні вири. Тут завжди, вдень і вночі, влітку і взимку, стоїть безугавний шум, а в сонячні години у дрібних водяних бризках грає барвиста веселка.
Вниз по течії острів поволі знижується, поступово переходячи в широку родючу рівнину, засіяну різними злаками. Тут і розкинулося селище Тура, прозване Кам'яним Островом.
Опівдні до південного берега під'їхало кілька вершників. Передній щось гукнув через річку дідові, що дрімав біля підйомного дерев'яного моста на осонні, і той, зраділо замахавши руками, відразу почав опускати підняту цупкими конопляними вірьовками перекидну кладку. Верхівці спішилися і поволі, обережно перебралися на острів. Назустріч їм від селища з гавкотом вискочило кілька псів. Потім появилися люди.
Русокоса дівчина в довгій білій сорочці загукала:
– Отче, отче, Кий з хлопцями повернувся!
З більшої хижі, що стояла посередині селища, вийшов Тур, приклав руку до лоба насупроти сонця, щоб краще роздивитися прибулих.
За ним на майдані згромадилися родовичі – старші й молодші, сиві діди і стрункі жилаві парубки, згорблені бабусі і рожевощокі дівчата, підлітки і зовсім малі діти, які щойно зіп'ялися за ноги. Висипав увесь рід. Ніхто, іноді навіть сам Тур, не міг визначити ступеня родичівства декого з цих людей з сім'єю старійшини. Жили вони тут здавна, і до кожного з них усі звикли.
Дівчина помчала назустріч братам.
– Що привезли зі степу, хлопці?
Кий пригорнув дівчину.
– Нічого, Либідко! Тільки гостей… Віддаємо їх на твої руки – приглянь за ними! – і показав на стомлених змарнілих уличів. А потім додав: – Клич волхва Ракшу – хай прийде: пораненого привезли!
Либідь побігла.
До приїжджих підійшов старійшина. Його стурбований погляд упав на незнайомих жінок і отрока, що ледве тримався від утоми на ногах, на змилених коней, на дикуватого гунна зі зв'язаними руками і раптом прикипів до змученого обличчя, що виглянуло із похідних нош.
– Князь Добромир? Звідки? Яким побитом? – та, помітивши, що той ледве дише, повернувся до Кия. – Що з ним?
– Гунни розгромили уличів, отче.
Тур здригнувся.
– О милостиві боги!.. Не може цього бути!
– Але ж це так, отче, – Кий здвигнув плечима. – Не минуло й тижня, як це трапилося. Майже вся дружина князя Добромира загинула. На щастя, княгиня, княжна і княжич урятувалися…
– Які ж наміри гуннів?
– Одним богам це відомо… Князь Добромир гадає, що каган Ернак хоче відновити гуннську державу. З Мезії[12] він перебрався на лівий бік Дунаю і, щоб з'єднатися з акацирами, котрі кочують понад морем, ударив на уличів, бо вони стояли на його шляху. А коли дві гуннські орди з'єднаються, то…
– Підуть на нас?
– А хто їм тоді стане на перешкоді?
– Справді,
Мезія – римська провінція між нижньою течією Дунаю і Ватіканськими горами.