Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран ФоерЧитать онлайн книгу.
авав би неймовірно гучні звуки. А якби мені випала честь пукнути у Дзеркальній залі у Версалі, що біля Парижа, який, звичайно ж, розташований у Франції, то мій анус, безсумнівно, вибачливо промовив би: «Ce n’étais pas moi!»
Що б такого вигадати з маленькими мікрофонами? А що, якби ми їх ковтали, а потім відтворювали своє серцебиття через крихітні динаміки в кишенях одягу? Уявіть, катаєтесь собі ввечері по вулиці на скейті та слухаєте серцебиття людей довкола, а вони слухають ваше, наче через справжній гідролокатор. Одного я не розумію: чи почнуть тоді всі серця битися в унісон? От як у жінок, що живуть разом, навіть місячні йдуть синхронно; я знаю про це, хоч насправді не хотів би. Це було б щонайменше дивно. Хіба що у пологових відділеннях, де народжуються нові немовлята, дзвенітиме, як кришталева люстра на моторному човні, бо немовлята не встигатимуть об’єднати свої серцебиття в одне ціле. А на фініші нью-йоркського марафону взагалі гуркотітиме, як на війні.
А ще бувають такі ситуації в житті, коли людям потрібно зникнути з місця подій якнайшвидше, а вони не можуть, бо не мають крил, принаймні поки що, то може, винайти рятувальну жилетку із пташиного корму?
Та досить про це.
Моє перше заняття з джиу-джитсу відбулось три із половиною місяці тому. Самозахистом я зацікавився досить давно із зрозумілих причин, а тут ще й мама вирішила, що мені не завадить додаткове фізичне навантаження, окрім занять із тамбурином, отож моє перше заняття із джиу-джитсу відбулось три з половиною місяці тому. У групі займалося чотирнадцять дітей, і всі були одягнені у новенькі білосніжні кімоно. Ми навчились правильно робити уклін, а потім повсідались по-турецьки, і сенсей Марк попросив мене підійти до нього.
– Удар мене між ніг, – наказав він мені. Я страшенно розгубився.
– Excusez-moi? – перепитав я.
Він лише розставив ноги ширше і повторив:
– Я хочу, щоб ти щосили врізав мені по яйцях. – Тоді він опустив руки, глибоко вдихнув і заплющив очі, і лише в ту мить я зрозумів, що він не жартує.
– Чорта з два, – сказав я вголос, а подумки промовив: «Що за?…»
Та він не відступався:
– Нумо, хлопче, зроби мене безплідним.
– Зробити вас безплідним?!
Не розплющуючи очей, він випустив смішок, а тоді сказав:
– Ти все одно не зможеш. У тебе нічого не вийде, зате ви всі побачите, як добре натреноване тіло здатне витримати удар. А тепер уріж мені по яйцях.
Я сказав йому:
– Я пацифіст. – А оскільки більшість моїх ровесників поняття зеленого не мають, що це означає, я повернувся до групи і пояснив: – Я вважаю, неправильно робити людей безплідними. Ні за яких умов.
Сенсей Марк сказав:
– Можна поставити тобі запитання? Я повернувся до нього і відповів:
– Ви вже поставили мені запитання.
Він проігнорував моє зауваження і продовжив:
– Хіба ти не мрієш стати майстром джиу-джитсу?
– Ні, – відповів я, хоча й свої мрії очолити нашу сімейну ювелірну справу я також уже облишив.
Тоді він запитав:
– А хочеш знати, як саме учень джиу-джитсу стає майстром джиу-джитсу?
– Я хочу знати все! – відповів я, хоча й це теж уже не так. Сенсей сказав:
– Учень джиу-джитсу стає майстром лише тоді, коли робить свого вчителя безплідним.
Я відповів:
– Чудово.
Моє останнє заняття із джиу-джитсу відбулось три із половиною місяці тому.
Як би я хотів, щоб мій тамбурин був зі мною! Попри все я досі ношу тягар на серці, хоч від цього моє виконання стає лише кращим! Мій найбільший шедевр – це мелодія із «Польоту джмеля» Миколи Римського-Корсакова. Я навіть завантажив її собі на мобільний, який у мене з’явився після татової смерті. Досить дивно, що я можу гарно виконувати «Політ джмеля», тому що місцями там треба грати неймовірно швидко, а для мене це поки страшенно важко, бо ще не дуже добре розвинені зап’ястки. Рон запропонував купити мені установку з п’яти барабанів. Грошима, звичайно, любов не купиш, проте на всяк випадок я поцікавився, чи можна тоді купити до неї тарілки марки «Зилдзен». Він відповів: «Усе, що захочеш», а потім взяв із мого столу йо-йо і почав «вигулювати пса».[2] Я знав, що він лише намагається знайти спільну мову зі мною, проте мене це неймовірно розізлило. «Йо-йо moi!», – закричав я, відбираючи в нього йо-йо. Насправді я хотів сказати йому: «Ти не мій тато, і ніколи ним не будеш».
Хіба не дивно, що кількість небіжчиків збільшується, а Земля не змінюється у розмірі? Можливо, одного дня просто не стане місця для нових мерців? На мій минулий, дев’ятий, день народження бабуся подарувала мені передплату на «National Geographic», який вона називає «Національним атласом». А ще вона подарувала мені білий піджак, бо я ношу лише білий одяг, а він виявився таким великим, що мені доведеться носити його ще дуже довго. Бабуся подарувала мені також камера дідуся, яка мені подобалась із двох причин. Я запитав її, чому дідусь не забрав
«Вигулювати пса» – одна з популярних фігур у грі «йо-йо», коли котушка йо-йо розкручується паралельно до підлоги, що нагадує повідець, за який смикає пес.