. Читать онлайн книгу.
в трубочку. Годівля перетертими пюре – або через внутрішньовенну систему. Дихання з респіратором. Справляння потреб у кульочок. Життя в медичній зоні сутінків…
– Крістофер Рів[6] не так уже й погано влаштувався… – промовив Джейсон, неначе читаючи думки Роба. – Тримався молодцем. Гідний приклад для наслідування. Голову тримав високо. Навіть, здається, кіно знімав…
– Атож, голову тримав, – зітхнув Роб. – Бо хомут не знімав із шиї. Та й помер він уже…
– Вона вдяглася в найкращий одяг, – міркував Джейсон. – Гарні штани, дорогий светр, пальто красиве. Хотіла знову стати на ноги. І тут якась сука приїжджає – і забирає в неї все!..
– А того вже взяли?
– Поки що не чув, щоб взяли. Сподіваюся, коли візьмуть, за яйця повісять.
Наступної ночі, привізши до лікарні інфарктиста, колеги пішли спитати про Мартіну Стовер. Жінка лежала вже в інтенсивній терапії і подавала такі ознаки посилення мозкових функцій, які свідчили: до неї однозначно повертається свідомість. Коли жінка опритомніє, хтось розповість їй погану новину: вона тепер паралізована від грудей і нижче.
Роб Мартін був радий, що роль такого вістуна випаде не йому.
А чоловік, якого в газетах називали «Мерседес-кілер», досі гуляв на свободі.
Z
Січень 2016 року
1
Шибка розбивається у задній кишені штанів Білла Ходжеса, після чого лунає радісний хор хлоп’ячих голосів: «Гоооол!!»
Ходжес здригається і підскакує на сидінні. Доктор Стамос – один з чотирьох обов’язкових лікарів, і зранку в понеділок у нього в приймальні не протовпитися. На Ходжеса всі озираються. Він відчуває, як у нього горять щоки.
– Перепрошую, – звертається він до всіх навколо. – Текстове повідомлення.
– І гучне ж! – відзначає літня пані з рідкуватим сивим волоссям і обвислою, наче в бігля, шиєю. Від такого зауваження Ходжес знічується, як хлопчисько, – а йому вже під сімдесят… Ну а дама, однак, у курсі мобільного етикету. – Слід зменшувати звук у громадських місцях або взагалі його вимикати.
– Так, звичайно, звичайно…
Пані повертається до книжки в м’якій обкладинці (це «П’ятдесят відтінків сірого», добряче потерта – схоже, перечитується не вперше). Ходжес витягає з кишені смартфон. Повідомлення прийшло від Піта Гантлі, старого колеги з часів служби в поліції. Піт уже теж скоро полишить цю справу – неймовірно, але правда. Кінець зміни – так у них це називається, але сам Ходжес був не в силах остаточно здати свою зміну й перестати наглядати за порядком. Він зараз керує маленькою, на дві особи, фірмочкою під назвою «Що впало, те пропало». Він називає себе незалежним агентом з вистежування боржників, бо кілька років тому в нього вийшла халепа, після якої ліцензію детективної агенції йому видати не можуть. У цьому місті треба мати зв’язки. Але ж він – приватний детектив, принаймні частину часу ним є.
«Зателефонуй мені, Керміте. Якншвш. Важливо»
Власне, Керміт – це перше ім’я Ходжеса,
Американський актор і режисер (1952–2004). У 1995 році внаслідок травми отримав параліч усіх кінцівок. Решту життя присвятив громадській діяльності, організував центр з навчання й реабілітації для паралізованих людей.