Аравійська пустеля (збірник). Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.
У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.
Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.
Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…
З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…
Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання